Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Це розуміння зафіксував, наприклад, з’їзд селян Полтавщини, організований Партією хліборобів-демократів. Професійні хлібороби «визнали політику Центральної Ради в аграрній справі руїнницькою для держави і для загальнонаціонального господарства», зажадали «відновлення приватної власності, як основи принципа приватної власності», «негайного повернення господарям права власності на їхні садиби і весь реманент» тощо.

Цікаво, що ці вимоги ані Грушевський, ані його «уряд» навіть вислухати не побажали — саме тому розгнівані земельні власники-селяни ухвалили скликати 29 квітня у Києві свій з’їзд[7], якому судилося увійти в історію УНР — щоправда, зовсім з іншої причини.

Ще одне чарівне рішення VII пленуму — «про прилучення «позаавтономних» частин України». Це зухвало антиправове рішення обґрунтовувалося «потребою злучення під владою Генерального секретаріату всіх українських земель постановами різних повітових установ заанексованої України, які домагаються прилучення своїх повітів».

Очевидно, що жодної такої «вимоги» пред’явлено не було. А як навіть і було би, то жоден радівський діяч у цьому випадку не зміг би знайти досить переконливий аргумент для обґрунтування такого відверто імперіалістичного рішення. Дебатували в обмеженому складі — два есдеки, член ЦК Селоспілки Зіновій Висоцький та керівник юрвідділу УГВК Микола Левицький (Левітський, Левитський). Рішення ухвалили таке: «поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на всі відмежо­вані землі України (ким? коли? — Д. Я.), де більшість людності є українською, а саме — Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини»[8].

Мабуть, у поспіху забули (або не здогадалися) згадати території, які увіходили до складу Румунії (наприклад, Мармарощина), Австро-Угорщини (наприклад, Буковина), Канади (наприклад, провінція Саскачеван), Північно-Американських Сполучених Штатів (наприклад, штат Нью-Джерсі) абощо.

«Легітимізували» це нечуване беззаконня двома аргументами. Перший (його потім систематично використовувано за радянських часів від перших і до останніх днів існування, а також упродовж усіх років існування незалежної України) — «виконуючи волю трудящого народу, висловлену в численних постановах». Другий — «вважаючи, що поділ України, як наслідок імперіалістичної політики російської буржуазії щодо України, загострює національну боротьбу, порушує єдність революційних сил демократії України і тим самим веде край до цілковитого безладдя і зросту контрреволюції».

На досягнутому не зупинилися. 1 листопада знову-таки абсолютно незаконно забрали повноваження у Тимчасового уряду (він формально проіснував принаймні до середини листопада), запровадивши відомства продовольчих справ, праці, судове, торгу й промисловості, шляхів, пошт і телеграфів, військове. Керівник військового відомства, вступаючи на посаду, не зморгнувши оком позиціонував себе як «представника революційної військової влади на Вкраїні, здобутої революційними засадами», який «бере на себе вищу військову владу на Вкраїні».

Наступного дня, 2 листопада, УЦР простягнула руку до Балтійського та Чорноморського флотів, затвердивши статут так званої «Генеральної морської ради» з 20 осіб, які мали бути одночасно і членами УЦР. Основне завдання нової інституції визначили так: «представництво всіх українських організацій та портових робітників Чорного і Балтійського морів». О пів на п’яту вечора Грушевський «оповістив сьому сесію Центральної Ради скінченою»[9].

Констатація

Саме в цю хвилину формально були закриті навіть теоретичні можливості модернізації «України» зразка 1917 р. (так само, як і всієї Російської держави) на демократичних, правових засадах. Закриті майже на століття — аж до державного розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зафіксованого так званою Біловезькою угодою.

ЛИСТОПАД

Генеральний секретаріат реалізує програму державного перевороту

Діяльність Генерального секретаріату від 2 листопада є характерною для будь-якої інституції, яка захопила владу незаконно.

Такі інституції опікуються, насамперед, встановленням контролю над ситуацією у столиці, над силовими структурами та у воєнній сфері, за потреби — намагаються створити іррегулярні збройні формування, в даному випадку — так зване «Вільне козацтво», переймаються приведенням до присяги на вірність собі очманілих від політичних потрясінь чиновників тощо.

Протоколи засідань Генсекретаріату це виразно засвідчують: голов­ні питання на порядку денному в ті дні — встановлення контролю над збройними частинами на фронтах та Київської військової округи, над Чорноморським флотом, над міліційними підрозділами Києва, над уже «українізованими» частинами, встановлення «зносин» зі Ставкою Верховного головнокомандування у Могилеві та перенесення її «в Чернігів або Ніжин», видання відповідних відозв до населення, спроби поставити під свій контроль банки, органи місцевої влади та самоврядування, суттєве збільшення фінансування військового секретарства, створення національного «військового статуту», запровадження «закордонних паспортів від Української Республіки», власних грошей, формування власної судової системи тощо[10]. Особливих успіхів з причин цілком зрозумілих досягти не вдалося. Так, 1 грудня Генсекретаріат був змушений констатувати стан тотальної анархії на підвладній території — бюрократичним волапюком тих часів це називалося «на місцях не почувають урядової власті»[11].

Ще один напрямок звитяжної діяльності тих днів — спроба сформувати політичну позицію щодо формування уряду у загальноросійському масштабі. Урешті-решт позицію сформулювали таку. Перше: «правительство народних комісарів Петрограда фактично не являється правительством, визнаним навіть більшою частиною населення держави». Друге: уряд за участі ленінської банди формувати можна, але у формі «федеративного правительства» і виключно на основі «однородно-соціалі­стичній».

Цю позицію підтвердили ще одним урядовим рішенням 17 листопада. Того дня генеральний писар Лотоцький поінформував колег про візит до Києва товариша міністра внутрішніх справ Тимчасового уряду Хижнякова, який запропонував українцям створити новий уряд за участі частини членів скинутого більшовиками кабінету, «представників правительств федеративних країв, але без більшовиків» із осідком у Києві. Колективний розум українського націонал-соціалістичного уряду ухвалив:

— «офіціально входити в переговори» з представником поваленого легітимного уряду Генеральний секретаріат вважає не зовсім зручним, бо становище Тимчасового правительства зараз зовсім не вияснене і навіть позиція цілком невиразна»,

— «взяти ініціативу в справі утворення центрального правительства в свої руки»,

— новий загальноросійський уряд повинен бути сформований за участі більшовиків яко «однорідносоціалістичний на федеративній основі»[12].

Й. Сталін (1878-й або 1879—1953 рр.). Суспільне надбання

Того ж самого дня Порш зробив цю спокусливу пропозицію члену ЦК партії російських більшовиків та члену незаконного терористичного російського уряду Йосипу Сталіну, мотивувавши її кровною близькістю до петроградських заколотників. «Центральна Рада, — запевняв український соціал-демократ Порш Сталіна, — по своєму складу се є власне рада робітничих, селянських та солдатських депутатів».

Сталін відмовився визнати владу УЦР, проголошену нею УНР, зажадав негайного скликання «крайового» з’їзду рад «на Україні» — навіть без участі УЦР. «Представник Раднаркому Росії» вважав УЦР «демократичною установою»! «Це і зрозуміло, — сказав Сталін, — з того, що Центральна Рада зверху приєднує до себе все нові та нові губернії, не питаючи жителів цих губерній, чи хочуть вони увійти до складу України»[13]. Ані Порш, ані провід націонал-соціалістичного Києва на усмішку Кліо уваги не звернув.

Заважали інші важливі справи. Так, наприклад, 19 листопада Мала рада зробила спробу розповсюдити дію «законів» УНР на Південно-Західний та Румунський фронти (тобто на територію сучасної Молдови та Чорноморський флот, що було мотивовано так: ці військові структури «тісно сполучені з командуванням та Військовим секретарством і тому суть