Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

лише послідовно продовжували розігрувати партію, правила якої були встановлені не ними, а вождями петроградського перевороту ще в лютому 1917 р.

Завдання друге — якнайшвидше вивести Росію з війни, закривши таким чином необхідність для країн Почвірного союзу вести війну на два фронти, надати їм можливість зосередити всі зусилля та ресурси у Франції.

Як справедливо відзначили автори новітніх «Нарисів історії Росії», уже від перших хвилин по усуненні від влади Миколи II «навіть праві політики визнавали право «революції» «обирати» уряди. Озброєна революційна меншість скористається цим правом іще не раз». Це — принцип перший.

Принцип другий. Тимчасовий уряд, так само від перших хвилин свого існування, поспішав узяти під контроль імперську державну машину «й позбутися контролю з боку представницьких органів». Це, в свою чергу, «означало ще один, цього разу залаштунковий переворот — розпуск Думи, ім’ям якої й відбулася революція. Ліквідація Думи, — абсолютно слушно зауважують автори цитованих «Нарисів», — зіграла з урядом злий жарт: відтепер його доля залежала від доброї волі партійних вождів і коливання масових настроїв у столиці. Опора у вигляді парламенту зникла»[4].

У листопаді аналогічним чином вчинили і в Києві. Так, наприклад, 25 листопада місцеві діячі ухвалили «Закон «Про порядок видання нових законів», який закріплював законодавчу ініціативу лише за МР та ГС. Іншими словами, саме від 25 листопада УЦР, якби вона колись і зібралася на якесь засідання, була би позбавлена оголошеної її фундаторами та членами основної функції і остаточно та формально перетворилася б на нікчемну «говорильню»[5], якою вона, якщо називати речі своїми іменами, була чи не від першого дня свого існування.

Констатація

До цього треба додати хіба таке міркування.

Доля центрального уряду, доля можливих демократичних перетворень у Російській державі відтепер залежала не просто «від доброї волі партійних вождів».

Вона залежала від волі тих діячів, вплив яких базувався на стихійній підтримці найбільш люмпенізованого, найбільш соціально та політично безвідповідального прошарку суспільства — частини селянської голоти, яка прагнула лише якнайскорішої матеріалізації двох споконвічних міфів — ліквідації панів та обернення всієї їхньої власності на свою.

Поза цим 90% населення вчорашньої романовської імперії — а це довели ріки пролитої впродовж наступних років крові — ні про що не дбало, нічим не цікавилося і ні про що не мріяло.

VII пленум УЦР — продовження

Засідання відкрилися 29 жовтня. Тональність визначила вступна промова Грушевського. Говорив він про що завгодно, тільки не про державний переворот у Петрограді, не про усунення від влади центрального уряду. Нічого не сказав про необхідність виступити на захист закону та демократії, не запропонував конкретних дій, спрямованих на нейтралізацію заколотників, а нарікав лише на те, що, мовляв, усі 20 000 крб. із Національного фонду «були майже всі витрачені на удержання Генерального секретаріату».

Понарікавши, Грушевський відкрив засідання, порядок денний якого складався зі звітів комітету УЦР, Генерального секретаріату, а також із таких питань, як «питання миру», «законопроекту про Українські Установчі збори», «законопроекти Генерального секретаріату», «доклад комісії автономного статуту» та «об’єднання українських земель», вирішувати які сесія ніяких правових підстав не мала.

Основні тези його плутаного виступу були такі:

— «ми втратили надію на російську демократію» і тому «звернули більшу увагу на організацію свого соціального, політичного і наці­о­нального життя»;

— «всі наші фракції (це, як показано вище, було свідомою та відвертою брехнею. — Д. Я.) однодушно признали, що треба негайно скликати Установчі збори України», — на що УЦР також ніяких законних та правових підстав не мала;

— основа діяльності Малої ради «в останній період» — «енергійна праця» її комісій по скликанню УУЗ та «виробленню автономного статуту»;

— «ми зустрічались із саботажем та перешкодами (виділено нами. — Д. Я.) Временного правительства», — які проявилися в небажанні уряду санкціонувати створення так званого «Крайового земельного комітету» та підпорядкувати місцеві органи влади Генсекретаріатові.

Завершив промову голова УЦР накресленням величної цілі. «Мета, що стоїть перед нами усіма, — сказав він, — Українська Демократична Республіка у федеративнім зв’язку з народами та областями Росії». Щоправда, при цьому М. С. Грушевський забув поцікавитися такими дрібницями, як-от, наприклад, ставлення до такої мети поляків, фінів, литовців, латишів, естонців, жителів інших країв, окупованих цією Росією. Це «велике завдання», за словами промовця, мали саме Українські, а не Всеросійські Установчі збори, сумна доля яких була вирішена саме в цей день — поза реальною чи легендарною роллю, яку зіграв згодом у цій драмі легендарний матрос Желєзняк(ов), матроси якого Всеросійські Установчі збори розігнали.

Загін матросів, який розігнав Російські Установчі збори. Суспільне надбання

Другий принципово важливий момент сесії — промова Винниченка. Активний могильник демократичної, правової Української держави розповідав (мабуть, зі сльозами на очах) небагатьом присутнім членам Ради про «великі перешкоди з боку російської буржуазії», з якими зіткнулися і він особисто, і його кабінет. Розповів і про відмову центрального уряду фінансувати Генсекретаріат, і про те, що петроградське «правительство ігнорувало Секретаріат свідомо чи несвідомо» і навіть «призначило в Києві свого комісара без згоди Секретаріату».

Визначив Винниченко і головного винуватця таких підходів — керівника справами Тимчасового уряду Олександра Гальперіна. Оскільки центральний уряд заарештували більшовики, — заявив голова його, заарештованого більшовиками крайового представництва, — «через те Гене­ральний секретаріат мусить (виділено нами. — Д. Я.) зайнятись усіма справами, які правительство зоставило за собою (оплески), і хоче призначити комісарів: військового, у продовольчих і залізничних справах». Уже наступного дня цей список без будь-якого натяку на обговорення було розширено — до перерахованих додали ще й відомства «почти та телеграфу» і «судових». Крапка.

30 жовтня «Центральна Рада вислухала доклад М. Грушевського про роботу комісії по виробленню автономного статуту України. Конституція Української республіки визнає, — читаємо в протоколі, — що найвищу суверенну власть мають Українські Всенародні збори. Вона оддає часть власті федеральному парламентові Росії». Ще одна крапка.

«Другий доклад зробив О. Севрюк від комісії, яка виробляла проект закону про скликання Української Установчої ради. Проект розроблено досить докладно. Незважаючи на те, що комісія, обрана Малою радою, мала дуже небагато часу». Третя крапка.

К. Мацієвич (1873—1942 рр.). Суспільне надбання

Крапка четверта — рішення про ухвалення (чи то 96, чи то 97 голосами з 643 членів УЦР[6]) законопроекту «про передачу землі в розпорядження земельних комітетів». Як запевняв один з його розробників, товариш аграрного генсекретаря Костянтин (Кость) Мацієвич, це був лише «тимчасовий законопроект, який не порушує основ володіння, не одміняє земельної власності». Шкода, що Мацієвич не дожив до початку третього тисячоліття — тоді він мав би змогу дізнатися, що в 2009 р. громадяни України все ще не могли вільно володіти та розпоряджатися землею, відібраною 1917 р. у її законних власників «на підставі» саме цього «тимчасового» закону.

На відміну від Мацієвича, відповідальні сучасники суть закону