Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

тарілок, висить над головою страшний меч у вигляді судового виконавця, спадкової хвороби чи родинної таємниці, меч, який раз по раз гріз­но витикається з-за візерунчастих гобеленів і одного чу­дового дня впаде на голову нещасного.

Якщо порівняти становище злидаря й вельможі, то (знову ж таки за словами містера Пролазлі) перший зав­жди знайде, чим себе втішити. Оскільки ви не сподіває­теся спадку і ніхто не сподівається його від вас, то мо­жете бути в добрих стосунках зі своїм батьком чи сином, а тим часом спадкоємець такого великого вельможі, як мілорд Стайн, не може не лютувати, бо почуває, що його відпихають від влади, а отже, й дивиться на суперника дуже неприязним оком.

- Вважайте за правило,- каже містер Пролазлі, не­поправний цинік,- що в усіх вельможних родинах бать­ки й старші сини ненавидять один одного. Кронпринц завжди перебуває в опозиції до корони або пожадливо простягає до неї руки. Шекспір знав світ, голубе мій, і коли він змальовує, як принц Гел (родина Гонтів вважає його своїм предком, хоч він така сама рідня Джонові Гонту, як нам з вами) приміряє корону свого батька, 57 то це справ­жнє зображення кожного спадкоємця. Якщо б ви були спадкоємцем герцогства і тисячі фунтів на день прибутку, то невже б ви не захотіли оволодіти ними? Не вірю! І ціл­ком зрозуміло, що кожний вельможа, який ненавидів сво­го батька, добре знає, що його син так само ненавидить його; не дивно, що вони ставляться один до одного підо­зріло й неприязно. Те саме в стосунках старшого сина з молодшими. Ви повинні, голубе, знати, що кожен старший син дивиться на молодших братів у домі як на сво­їх ворогів, що відбирають у нього гроші, які повинні за­конно належати йому. Я часто чув, як Джордж Мак-Турок, старший син лорда Баязета, казав, що якби його воля, він, дочекавшись титулу, зробив би те, що роблять султани: вичистив би маєток, зразу відрубавши голови всім молодшим братам. І так вони всі думають. Запевняю вас, кожен з них у душі турок. Атож, сер, вони знають світ.

Тієї миті повз нас випадково проходив якийсь великий вельможа. Капелюх містера Пролазлі миттю злетів з його голови, і він, всміхаючись і кланяючись, кинувся вперед. Це свідчило, що він також знає світ - звичайно, по-своєму, по-пролазлівському. Вклавши все своє майно до остан­нього шилінга в щорічну ренту, Том міг не тримати зла на своїх небожів і небог, а до тих, що стояли вище за нього, не мав ніякого іншого почуття, крім постійного, великодушного бажання пообідати в них.

Між маркізою і природним, ніжним почуттям матері до дітей стояла жорстока перепона у вигляді різниці віри. Сама материнська любов до синів тільки додавала смутку й страху цій нещасній побожній жінці. Її відділяла від дітей фатальна прірва. Вона не могла сягнути через неї своїми кволими руками, не могла перетягти дітей на свій бік, де, як вона вірила, на них чекав порятунок. Коли сини були ще молоді, лорд Стайн, сам учений чоловік і охочий до казуїстики, не знав кращої розваги в своєму маєтку, як після вечері, за келихом вина, нацьковувати вихователя своїх синів, велебного містера Трейла (нині мілорда єпископа Ілінгського) на сповідника міледі, отця Мола, цебто зіштовхувати Оксфорд і Сент-Ашель. 58

- Браво, Летімере! 59 Добре сказано, Лойоло! 60 - вигуку­вав він по черзі.

Він обіцяв зробити Мола єпископом, якщо той пере­йде в протестанти, і божився, що використає весь свій вплив, щоб здобути Трейлові кардинальську митру, якщо він зречеться своєї віри. Але жоден з духовних отців не відступався. І хоч сповнена любові мати сподівалася, що її менший, ближчий до неї син повернеться до правдивої віри - віри своєї матері,- цю побожну жінку чекало страшне, гірке розчарування, яке було ніби карою за грі­ховність її заміжжя.

Мілорд Гонг, як відомо кожному, хто зустрічається з перами, одружився з леді Бланш Осотріс, дочкою шляхет­ної родини Голодвірсів, що були вже згадувані в цій прав­дивій історії. Молодим відвели одне крило Гонт-гауса, бо голова родини хотів володарювати і, поки був толовою, володарювати неподільно. Та його син і спадкоємець, який мало жив удома, не ладнав з дружиною і позичав під май­бутню спадщину стільки грошей, скільки йому було треба понад ті скромні суми, на які розщедрювався батько. Маркіз знав усі синові борги до останнього шилінга. Після передчасної смерті маркіза виявилося, що він був влас­ником багатьох синових векселів, які скупив і заповів дітям меншого сина.

На превеликий жаль мілорда Гонта й на злісну радість його природного ворога батька, леді Гонт була бездітна. Тому лордові Джорджу Гонту наказали повернутися з Відня, де він віддавався вальсам та дипломатії, і стати перед олтарем з високоповажною Джоан, дочкою Джона Джонса, голови банкірської контори «Джонс, Браун і Робінсон» на Ломбард-стріт, щойно вшанованого титу­лом барона Гелвеліна. Від цього шлюбу народилося кілька синів і дочок, доля яких не має ніякого стосунку до нашої повісті.

Спершу то було щасливе і вдале подружжя. Мілорд Джордж Гонт умів не тільки читати, але й писав майже без помилок. Він досить добре розмовляв по-французько­му і був одним із найкращих танцюристів Європи. Без­перечно, що з таким хистом і таким становищем на бать­ківщині його милість за свою діяльність мав доскочити найвищих відзнак. Леді, його дружина, відчувала себе створеною для двірського життя, а багатство давало їй можливість влаштовувати розкішні бенкети в тих євро­пейських містах, куди вели її чоловіка обов’язки дипло­мата. Подейкували, що його мають призначити радником посольства, а в клубі «Мандрівники» 61 навіть билися об заклад, що він скоро стане послом, доли раптом пішла чутка про дивну поведінку секретаря посольства: на ве­ликому дипломатичному обіді він раптом схопився і за­явив, що pâté de foie gras 62 отруєний. Потім він з’явився на бенкет до баварського посла графа Шпрінгбока-Гогенлауфена з поголеною головою і в сутані капуцина. А то ж був зовсім не костюмований вечір, як дехто потім казав.

- Щось тут не так,- перешіптувалися люди.- З його дідом також було те саме. Це в них у роду.

Його дружина й діти повернулися на батьківщину й оселились у Гонт-гаусі. Лорд Джордж залишив свою по­саду на європейському континенті і був посланий, як писалося в «Газеті», до Бразилії. Та людей не