Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

письмо нагадує лінеарне письмо В, попри дуже малу ймовірність історичних зв’язків. Виняткове за доби античності й високе суспільне становище етруських жінок підкреслює факт, що поряд із чоловічим іменем додавали ім’я не батька, а матері.

Хоч би як там було з моральністю, точно відомо, що в царині мистецтва життя етруски були майстрами. Їм була притаманна принадна дитяча легковажність, культ забави, схильність до рафінованої елегантності та розкоші. Ренесансні тосканські двори є наче далеким відлунням цієї цивілізації.

Будинок, спершу однокімнатний, а пізніше з численними покоями, які оточували атріум, становив раму існування, сповненого інтимності й чару.

«Вони мали звичай двічі на день засідати до учти посеред красних килимів із квітів і розмаїтого срібного посуду. За столом їм прислужувало багато домашніх, відібраних з-поміж наймиліших й одягнутих у менш чи більш дорогі убори, залежно від різновиду прийняття. Все: і апартаменти, і їх господарі, й прислуга — було чудовим…

Тепер вони вже втратили свою давню силу й воєнну славу предків; провадять життя серед учт і нікчемних жіночних забав, а цей занепад, можливо, має витоки в багатстві їхнього краю».

Гастрономічне мистецтво мусило бути добрячим. Стінопис у гробниці Ґоліні в Орвіето пересичений смаковитим кухонним запахом. Із вражаючим реалізмом представлено цілу складну лабораторію гурмана, мудрі кухарські приладдя, шмати м’яса й дичини, підвішені на гаках.

Учти супроводжували музика й танець. Коли б зберігся запис звуків із життя етрусків, домінуючим акцентом був би модульований, незмінно присутній голос флейти. «Під звуки флейти тіренці йшли до бою навкулачки, місили тісто на хліб і сікли рабів». Дивовижне речення античного спостерігача. Етруська легенда також розповідає про суто орфічний метод полювання. Флейтист, сховавшись у хащах, вабив у тенета диких тварин звуками свого інструменту.

Від музики й танцю був один крок до театру. Його походження, на думку римського автора, мало би бути таким: молоді люди, молячись богам, робили низку жестів, які спершу були незграбними, але пізніше молодь навчилася виражати ними суть прохання до небожителів. Етруські танцівники, міми й актори швидко завітали до Рима і стали там надзвичайно популярними (назва histrion[49] — етруського походження). Іншим джерелом драми були співи землеробів, які приносили жертви своїм покровителям. Найславнішим осередком такого роду урочистостей було містечко Фескеніум. Про ці народні пісні, сповнені селянського запалу й гумору, згадує Горацій, підкреслюючи їх свободу вислову, яка увійшла у прислів’я, та грубий сарказм. Від усієї драматичної літератури етрусків не зосталося нічого, якщо не рахувати імені приблудного й позбавленого творів автора тосканських трагедій, такого собі Вольніуса.

Проте життя в Етрурії аж ніяк не було нескінченним святом. То був край мистецтва й похмурої релігії, а також дуже відмінної від римської концепції життя. На перший погляд, парадоксом виглядає той етруський сплав страху смерті та рафінованої минущості.

Ми вже казали, що етруски з’явились у VIII ст. до Р.Х. в Італії. Це звучить так, наче йдеться про духа в романтичній баладі. Проблема походження етрусків захоплювала людей уже в античні часи. Геродот виводить їх із Лідії, розташованої на узбережжі Малої Азії.

«За царювання Атія [Атіса], сина Манія [Манеса], стався в усій Лідії страшенний голод, але лідійці деякий час якось терпіли його. Одначе згодом, коли голод продовжував тривати, вони почали шукати вихід із цього становища і хтось там вигадував одне, а хтось іще інше. Саме тоді, як кажуть, було вигадано ігри такі, як гральні кості, як паці і м’ячі та всілякі інші ігри, за винятком дамок, бо вони не приписують собі їхнього винаходу. І ось, що, як кажуть, вони зробили під час голоду з цими винаходами: впродовж кожних двох днів один цілий день вони грали, щоб якось забутись і не вимагати їжі, а на другий день вони припиняли ігри і їли. У такий спосіб вони жили протягом вісімнадцяти років. Проте, оскільки це лихо не відступало, а ставало дедалі гіршим, їхній цар поділив усіх лідійців на дві громади і наказав кинути жереб, щоб одна з них залишилися, а друга покинула країну. І на чолі тієї громади, якій випав жереб зостатися в країні, став сам цар, а на чолі другої, що мала покинути країну, він поставив свого сина, якого звали Тірсен. Отже, ті, яким за жеребом довелося покинути країну, прибули до Смірни і там побудували кораблі і на них навантажили всі свої речі, що були потрібні для подорожі. Так вони відпливли, шукаючи собі пристановища для життя, і, подорожуючи, побували в багатьох краях, поки, нарешті, не прибули до країни омбріків, де вони побудували міста і мешкають там аж дотепер. І замість назви лідійці, яку вони змінили, стали називатися за ім’ям свого царя, котрий привів їх туди, тірсенами».

Інші історики вважають колискою етрусків острови Егейського моря. Діонісій з Галікарнасу вбачає їх за автохтонів. Греки називали їх tyrsenoi, tyrrenoi. Римляни — tusci, etrusci, самі вони називали себе rasenna, rasna. Сучасні вчені радше схиляються до теорії східного походження етрусків. В одній зі свої праць Массімо Ралотіно, папа етрускологів, не без роздратування пише, що вистачить, аби в салоні з’явився дослідник загиблої цивілізації, і його одразу ж закидають запитаннями насамперед про походження тіренців. Натомість ніхто не дошкуляє вченим запитаннями на тему походження греків чи римлян, так, наче ці проблеми вже остаточно вияснені й відомі всім, а не, як насправді, так само заплутані й загадкові, як походження етрусків.

Роздратування вченого слушне, але що ж вдіяти з суто людською цікавістю та потребою пізнання витоків? Ті, про чиє походження ми не знаємо, існують для нас не в усій повноті. Цю потребу усвідомлювали античні історіографи. Їхні твори повні зазвичай вигаданих генеалогій. Ми бачимо спільноту крізь призму індивіда й родини чистої генеалогічної лінії, яка виводиться від героя-протопласта. Геродот, коли розповідає про Леоніда, після перелічування предків доходить до Геркулеса, підпираючи цю історичну постать міфічним пращуром.

Для греків етруски були бентежною загадкою. І не лише тому, що ті становили першу серйозну перешкоду для колонізаційних завоювань, проте аж ніяк не містились у категорії варварів. Адже вони мали культуру й політичну організацію, дуже близьку до грецької, а в багатьох