Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

моментах рівну їй, до того ж розмовляли мовою, яка нагадувала діалект автохтонів Лемноса часів, які передували завоюванню цього острова афінянами, про що свідчить відкрита кам’яна надмогильна стела, котра містить інскрипції на мові, близькій до етруської.

Як вирватися з зачарованого кола домислів і гіпотез, тих, в яких загрузли античні історики? Франц Альтгайм і Массімо Палотіно пропонують, щоб питання про походження етрусків замінити більш суттєвим питанням про те, як формувався цей народ на Апеннінському півострові. Незалежно від того, чи були вони автохтонами, чи походять зі Сходу, їхня цивілізація постала й розквітла в Італії, і була вона, мабуть, результатом дії багатьох чинників, етнічної суміші, а не чистого племені. Адже, ведучи мову про французів (чи будь-який великий народ), ми знаємо, що у творенні цього народу взяли участь такі різні народи, як кельти, лігури, римляни, франки, якщо обмежитися лише першим, який спадає на гадку, переліком. Це ще один камінь у город маніяків етнічної чистоти націй.

Таємниця етруської мови приваблює дослідників уже майже три століття. Розшифрування невідомої писемності є зазвичай пошуком фонетичних відповідників і сенсу знаків. Так було з ієрогліфами чи клинописом. З етруською мовою справа виглядає діаметрально інакше і взагалі парадоксально. Отож, ми можемо порівняно легко читати етруські тексти, але не розуміємо їх, точніше кажучи — розуміємо в них небагато. Іншими словами, знакова система етрусків (попри зміни, яких вона зазнала упродовж століть) нам відома. Ми знаємо, що тіренський алфавіт найімовірніше походить від грецького, а окремі його знаки представляють звуки, подібно до грецької мови. Натомість, фонетика цієї мови рішуче відрізняється від грецької (скажімо, повністю відсутня голосна «о», яку в мові етрусків замінила «у»).

Лінгвістичний матеріал невідомої писемності, яку ми намагаємося розшифрувати, повинен бути достатньо значним, а що найважливіше — різноманітним. Кількість етруських мовних пам’яток, щоправда, доволі значна, складає близько 10 000, але, крім трьох цінних знахідок (одна з пам’яток, яка зберігається в Загребі, налічує 1500 слів), тексти надто короткі й розпачливо монотонні. Мало не всі надгробні епіграфи виглядають переважно так: «Вель Партунус син Вельтура і Рамта Сатінеї помер на 28 році життя». Ця багата цивілізація замість поем і священних книг, існування яких ми маємо підстави припускати, переказує нам безнадійно сіру колекцію коротких некрологів.

Втім, невдячний матеріал не знеохочує дослідників. Перш ніж щасливий випадок дасть їм до рук омріяний двомовний текст, вони намагаються розшифрувати етруську мову без додаткової допомоги. Одні послуговуються дедуктивним методом, підкладаючи під етруський текст одну з відомих античних мов, яка, за їхніми припущеннями, може бути спорідненою з етруською. Список цих експериментів доволі довгий. Терплячі мовознавці намагалися пояснити незрозумілі тексти за допомогою івриту, грецької, єгипетської, ассирійської, гетської чи діалектами італійської мов. Проте мова тіренців виявилася винятково стійкою до подібних спроб. Інші вдаються до індуктивного методу: відмовляються від посередництва інших мов, працюючи наче всередині досліджуваної мови. Вони використовують уже доволі значні знання про релігію й цивілізацію етрусків, вишукують повтори, подібні терміни, які можуть стосуватися практик релігійних ритуалів, титулів у суспільній ієрархії чи відомих із інших джерел фактів. Обидва методи, які вимагають величезної обережності та делікатності, поки що дають дуже скромні результати.

Французький етрусколог Раймонд Блок розповідає, як під час археологічних розкопок у Тосканьї власник досліджуваного терену зізнався, що відкрив колону, всю вкриту письменами. Частину колони вкривали знаки латинської абетки, іншу частину — знаки, зовсім незрозумілі селянинові. Не знаючи що робити з величезним каменем, він просто закопав його в землю.

«Легко можна уявити собі мої емоції. Чи то, бува, не той омріяний двомовний латинсько-етруський текст? Я попросив у мого інформатора дозволу на вивчення його садиби й негайно цей дозвіл отримав. Яка шкода! Копання нічого не дало, в кожному разі не те, чого я сподівався. Ми видобули купу каміння, яке без сумніву належить кільком будинкам римської епохи, але жоден із видобутих блоків не мав найменшого сліду будь-яких написів. Я розширив територію пошуків, але марно. Обманутий і розохочений водночас, я хотів вияснити причину цієї таємниці… Мій інформатор, селянин, либонь перекопував свою садибу в надії знайти етруські речі, позаяк уся околиця була багата на тосканські могили, які містили цінні матеріали. Отож, як це часто трапляється, ці пошуки відбувалися вночі, щоб зберегти все в таємниці та сховатися від цікавих поглядів перехожих і сусідів… Вночі уява скарбошукача стає живішаю та сміливішою… Може, він чув про моє прагнення знайти латинсько-етруські інскрипції і в уяві здійснив предмет моїх мрій. Це зовсім не неможлива річ. Також імовірним здається інше пояснення: інскрипція справді була відкрита, але наш скарбошукач замість закопати, як він стверджував, можливо, знищив її, розбивши молотом і вжив як будівельний матеріал, що часто трапляється в різних країнах світу. Проте він ніколи б не зізнався у цьому блюзнірстві». Цей уривок добре ілюструє пристрасну гру археології з випадковістю.

Досі дослідження відбувалися переважно на території некрополів, а не міст. Отож, більш ніж вірогідно, що існували етрусько-римські документи, оголошення й декрети, які стосувались адміністрації чи інших публічних справ. Надія натрапити на такий документ саме в малодосліджених містах є тим більшою, що переможці не знищили звичаїв і мови переможених, а етрусько-римська епоха тривала аж до третього століття нашої ери. Розкопки, які відбуваються у Кампаньї, себто на теренах, де сходяться етруські та грецькі впливи, а також у Малій Азії, можуть подарувати розгадку загадки. Попри численні невдачі, вчені не здаються. Прекрасна війна розуму з таємницею триває.

Убозтво писаних джерел значною мірою винагороджує багатий матеріал із царини мистецтва, який дозволяє відтворити політичне й приватне життя етрусків. Не вперше мистецтво заміняє собою писемність, стає знаком і свідченням увічненої присутності. Замість монотонного бурмотіння тексту нам дано оглядати цю цивілізацію. Це величезний шанс не лише для науковців, а й для аматорів. Останні, як пише Д.Г. Ловренс, шукають не об’єктивної істини, а контакту. «Етруски не є ні теорією, ні тезою. Якщо вони чимось і є, то насамперед досвідом».

Тривалий час я не добачав етруського мистецтва. Я байдуже поминав поглядом у музеях етруські вироби з бронзи, так, наче це другорядні витвори греків; надгробні скульптури здавалися мені римськими копіями. Я пережив у короткому викладі історію погорди й осяяння етрусками.

До кінця XIX століття їхнє мистецтво вважали