Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

між богами й людьми, та спиралася переважно на тлумаченні знаків. Між людським мікрокосмосом і макрокосмосом богів виникали суто формальні зв’язки, впорядковані в тій «дисципліні». Справою жерців було розшифрування долі людей і народу.

Святі книги етрусків, хоча їхня традиція була спершу, як і традиція кельтських друїдів, усною, поділялися на три основні частини: Libri haruspicini, які трактували мистецтво ворожби на нутрощах (переважно печінці) тварин, Libri fulgurates містили інтерпретацію блискавок, врешті, Libri rituales були найбільш обширною збіркою правил, які стосувались індивідуального та громадського життя, містили способи заснування міст і спорудження храмів, конституцію й тлумачення снів і чудес.

У місцевості П’яченца, у невеличкому міському музеї зберігається вкрита написами бронзова печінка. На думку людей античності, печінка була центром життя, а для етрусків — ще й мініатюрою космосу. Цей бронзовий виріб, знайдений у 70-х роках XIX століття, був своєрідним підручником для жерців, котрі вивчали нутрощі тварин. Його поверхню поділено на старанно нарисовані геометричні фігури, у центр яких вписане ім’я божеств. Отож він є малим атласом неба, а водночас топографією богів у живому тілі. Найімовірніше жрець до дрібниць вивчав печінку жертовної тварини, і зауважена аномалія була для нього знаком, голосом конкретного бога.

Боги промовляли також блискавицями. Одинадцять різновидів блискавок перебували у віданні дев’яти богів. Лише Тінія (відповідник римського Юпітера) володів трьома блискавками. Першу він міг кинути з власної волі — це була застережна блискавка. Друга, більш небезпечна, могла вдарити, коли свою згоду висловили дванадцять божественних товаришів Тінії. Третя — убивчий і знищуючий вогонь небес, могла бути зіслана на землю тільки за згодою всіх богів, званих вищими. Така особлива колегіальність вказує на далекосяжну складність небесної ієрархії, яка вимагала від жерців витончених методів спостереження. Небо тіренців було поділене на 16 частин. Визначення точки, де народжується блискавка, і точки на землі, куди вона влучає, дозволяло етруським жерцям ідентифікувати божество, яке саме промовило.

Опис релігії не варто спрощувати до інвентарного списку богів. Усталення їх списку та атрибутів мало що каже про істотні речі. У випадку релігії етрусків, окрім усього іншого, це залишається справою особливо делікатною з огляду на фрагментарність документів і сильний вплив чужинських вірувань, особливо грецької, вавилонської та халдейської релігій. Водночас варто врахувати глибинні історичні зміни, яких зазнала віра етрусків, а також той факт, що окремі боги не мали загального статусу, а були пов’язані з певним місцем, містом, храмом.

Чільне місце в етруському пантеоні посідає небесна трійця: Тінія, Уні, Менерва (їм у Римі відповідала чоловіча тріада: Юпітер, Марс, Квірін). Родом із Вольсінії був Вертумнус — молодий, сповнений сил і розмаху бог вегетації, з тисячею мінливих, мов природа, іпостасей. Опікун виноградної лози, якого спершу шанували в Популонії, а відтак у всій Етрурії, мав дзвінке ім’я Фульфунс. Його оргіастичний культ, надзвичайно поширений серед тіренців, загрожував звичаєвості римлян, про що свідчить згадка одного з істориків. Найвідомішим жіночим божеством була Туран — етруське втілення середземноморської Богині-Матері — опікунка жінок і кохання.

Такий приблизний перелік богів може створити враження, буцім релігія етрусків була сповнена радісного акцептування світу. Насправді ж, окрім хіба що єгиптян, не було, мабуть, іншого народу античності, який до такої міри був би повернутий обличчям до тьмяного ирію. Страх, песимізм (який постійно глибшав у міру політичних поразок), постійна присутність смерті — ось найхарактерніші риси цієї релігії.

Ранні етруські могили ще повні сцен полювання, учт, танцю й музики. Тіні начебто ведуть безтурботне й радісне життя. Проте від IV століття до Р.Х. на мальовані стіни домів смерті виповзають лячні мов нічні птахи демони — Карун і Тукулька. Тарквінська гробниця авгурів є вражаючим документом жорстоких поховальних ігрищ на честь покійних. Стінопис представляє дві постаті (мабуть, рабів), які змагаються між собою, — їхня кров мала принести полегшу душам покійників. Одна з постатей тримає на повідку велетенського пса й атакує чоловіка, чия голова зав’язана мішком і який захищається дрючком.

Така очевидна жорстокість не разила людей античності, і жоден із відомих нам письменників не докоряв етрускам із цього приводу. Зрештою, чимало кривавих римських видовищ, хоча б і гладіаторські бої, ведуть своє походження з Етрурії. Втім, ці справи перебували поза сферою моральної вразливості сучасників. Натомість — дуже характерна річ — воістину розбещуючими були в очах греків і римлян звичаї етрусків. Предметом затятої критики стало їхнє ставлення до жінок. Надзвичайно високе соціальне й товариське становище жінки в суспільстві тіренців, «жіночність» їхньої цивілізації надзвичайно дратували насамперед римлян. Можна без перебільшення сказати, що нащадки Енея зробили етрусків чимось на кшталт негативного індивідуального зразка; чорне тло, на якому мали б виблискувати їхні суворі цноти.

Одвічний і безвідмовний спосіб образити сусіда полягає у тому, щоб поставити під сумнів цноти його дружини або дочки. Можна укласти чималу антологію грецьких і римських текстів, в яких ідеться про фатальні — на думку авторів — манери тіренських жінок. Геродот пише, що в Лідії (тобто, у гаданій батьківщині етрусків) усі дівчата займалися проституцією, збираючи собі в такий спосіб на посаг. Плавт не забарився, слідуючи, мабуть, цьому зразкові, облаяти розпусних тіренських дівчат:

…non enim hic, ubi ex Tusco more Tute tibi indigne dotem quaeras corpore.[48]

Грецький історик IV століття до Р.Х. Теопомп показує життя етрусків як нескінченну безсоромну оргію.

На стінописах, знайдених у етруських гробницях, де зображено учти, забави й свята, поруч із чоловіками завжди перебувають жінки. Напевно, лише в крито-мікенській цивілізації вони досягнули такого високого ступеню свободи й незалежності. Зв’язок між цими двома дуже далекими культурами зринає в уяві з якоюсь особливою силою. Цьому відчуттю піддався навіть такий ретельний учений, як Вентріс, котрий у своїй ранній праці намагався усталити, якою мірою етруське