Давид Гроссман - З ким би побігати

Водій смикнув ручник, і машина різко зірвалася з місця. Тамар повернула голову, встигнувши розгледіти тільки, як вулиця стрімко зникла з очей, немов хтось брязнув «блискавкою».

Товстий чоловік у чорній сітчастій футболці, ганяючи затиснуту в зубах зубочистку, розмовляв одночасно по двох телефонах — стаціонарному міському і мобільному. В одну рурку він розлючено кричав:

— Я тобі сто разів пояснював: кожного ранку перевіряй мішок на задньому сидінні — узяв він ножі чи ні!

А в другу, мобільну, стогнав:

— Звідки, ну звідки я тобі зараз візьму скляного ящика, звідки?

Підвівши голову, він побачив Тамар і, пильно дивлячись на дівчину, повільно перегнав зубочистку зліва направо.

Тамар стояла нерухомо, уп’явшись пальцями в лямки комбінезона. За останні тижні вона зустрічала дуже багато підозрілих осіб і щоразу заспокоювала себе думкою про те, що все це — тільки прелюдія до зустрічі з ним, і варто приберегти страх для вирішального моменту. І зараз, опинившись нарешті перед ним, вона з подивом роздивлялася поганенького, спітнілого товстуна, такого собі плюшевого ведмедика-переростка. Але коліна у Тамар все ж таки тремтіли.

На одному з товстих пальців «ведмедика» красувався масивний чорний перстень, і Тамар, як загіпнотизована, дивилася на мізинець з довгим заломленим кігтем стерв’ятника, що торкався телефонної рурки, і думала: чи не з цього телефону велася та розмова, через яку вона тут опинилася, і чи не в цій самій кімнаті пролунав глухий удар, а потім — жахливий крик.

Старі, що виявилися батьками «ведмедика», по черзі пригорнули сина, і бабця познайомила з Тамар, сяючи багатозначною і багатообіцяючою усмішечкою, немов дівчина була коштовним подарунком, припасеним для коханого дитятка. Навіть сидячи, він підносився над старими, заповнюючи своїм величезним тілом тісну кімнатку і викликаючи у Тамар дивне почуття сміховинності її власних габаритів.

На широких грудях товстуна хилитався золотий ланцюг з двома медальйонами. «Меїр» і «Яків» — прочитала Тамар і вирішила, що, мабуть, це імена його дітей. Окрім медальйонів на ланцюжку висіло ще щось, що нагадувало звірине ікло.

— Тільки дивись у мене, не будь роззявою. Стеж, як він кидає! — прокричав товстун в одну з рурок. — Він мені декого вже порізав позавчора в Акко.

І одразу проревів у другу:

— А просто в дерев’яний ящик або в яку-небудь коробку ця шизонута не може залізти?

Дінка вляглася біля ніг Тамар, але, не в змозі заспокоїтися, раз у раз міняла позу і нарешті знову підвелася. Тамар обережно роззирнулася. Праворуч від неї стояла велика металева шафа. Єдине вікно було забране ґратами. На стіні висів рваний плакат «Хотів відтягнутися — простягнув ноги».

Товстун закінчив одну розмову:

— Так я тебе знову попереджаю: перевіряй, що за ним не стирчить ніхто, хто випадково дістане ножем по довбешці.

Хоча товстун був майже лисий, ззаду в нього звисала довга косичка. Під очима залягли темні мішки. Він шваркнув слухавку, і під шкірою загорбилися м’язи, схожі на буханці. В іншу рурку він закричав:

— Ну так херячте в зоомагазин, купіть їй акваріум, подивимося, як вона полізе в акваріум, тільки не забудь розписку з цієї дурбецалки взяти!

Він важко випустив повітря, немов жаліючи себе, потім глянув на Тамар і спитав, що вона вміє робити.

Тамар ковтнула слину. Вона вміє співати.

— Голосніше, не чую!

Вона вміє співати. Вона три роки співала в хорі. Соло. Принаймні, було соло, подумала вона про себе, до цієї поїздки в Італію.

— Мені говорили, що ти співаєш на Бен-Єгуді. Це так?

Тамар кивнула. На стіні за його спиною висіли дві старі фотографії. На них товстун здавався молодшим років на двадцять і боровся з кимось — майже голий, червоний, лискучий від поту.

— А чого? З дому схиляла?

— Ага.

— Добре, добре, можеш не розказувати. Мені плювати. Скільки тобі?

— Шістнадцять.

(Сьогодні — шістнадцять.)

— Ти сюди своєю волею прийшла? Так?

— Так.

— Ніхто тебе не примушував приходити, чи не так?

— Так.

З напханої всякою всячиною шухляди столу товстун витягнув якісь папери, зошити, порився в них, дістав аркуш з блідо видрукуваними рядками, сунув Тамар. Вона прочитала: «Я, підписаний нижче, маю честь заявити цим, що прибув до артистичного пансіону пана Пейсаха Бейт Галеві з власного бажання та без будь-якого стороннього тиску. Цим урочисто зобов’язуюся поважати місцеві правила і підкорятися розпорядженням керівництва».

— Підпиши ось тут, — він тицьнув товстим червоним пальцем. — Ім’я і прізвище.

Хвилинне вагання. Тамар Коен.

Пейсах Бейт Галеві прочитав, скосивши очі.

— Всі тут раптом стають Коенами. Ану давай паспорт!

— У мене немає.

— Ну то який-небудь документ.

— У мене нічого