Давид Гроссман - З ким би побігати

— Що-що — попоїсти у нас добре можна, ось що!

— Еге ж, їжа у нас смачна. Це Генечка готує, — і старий кивнув на дружину. — Тому завжди смачно, і попити є що, і поспати можна, все добре!

Тамар зволікала. Якась частина її все ще відмовлялася повірити в те, що відбувалося. Чи боялась повірити. І погляд Тамар благав старих переконати її, що вона помиляється. Бо коли це — те саме, коли вони справді його посланники, то все вже почалося — просто зараз, а вона раптом зрозуміла, що боїться, до смерті боїться.

— Ну, що скажеш, дорогенька? — спитала бабця.

Тамар бачила, як від нетерплячки у неї посіпуються губи.

— Не знаю... А де це? Далеко?

— Та не за бугром, ні! — хихикнула бабця, і її руки метушливо замигтіли перед обличчям Тамар. — Та тутечки. Тут миттю, півхвилиночки. Ось візьмемо таксі — і вже там. Ти тільки скажи. А решту ми владнаємо.

— Але я... я вас не знаю! — Тамар майже кричала від страху.

— А чого тут знати? Я — бабуся, а він — дідусь. Старенькі! І є такий хлопчик-горобчик, Пейсах, який там завідує всім, і він дуже хороший, добренький, повір мені, дорогенька. Золотко, а не хлопчик!

Тамар розпачливо дивилася на них. Все так і є. Це саме те ім’я, яке назвав Шай, подзвонивши їй звідти. Пейсах. Та сама людина, яка побила його мало не до смерті.

А бабця розводилася далі:

— Так у нього є якраз таке містечко для діточок, як ти.

— Для діточок? — вдала, що не розуміє, Тамар. — Так там є ще...

— Ну звичайно! Ти що думала, сама там будеш? Там багато діточок, і всі артисти — перший сорт! І є такі, які згинаються по-всякому, ну як у цирку, і музикантики всякі-різні, хто зі скрипочкою, хто з гітаркою, а один так узагалі театр показує без жодного слівця, і один, який ковтає вогонь, а дівчинка одна на руках усе ходить. Ой-ой-ой! — Бабця в захваті затрясла головою. — Будуть тобі там дружки, де там! Весело буде тобі весь день!

Тамар знизала плечима:

— Ну, звучить привабливо.

Губи у неї сіпнулися, голос сфальшував.

— То ходімо, чи що, дитинко?

Рот старої тремтів, обличчя розчервонілося, і Тамар раптом стало страшенно гидко — стара здалася їй жирним павуком.

Бабця підхопила її під руку, і вони спустилися до мідрахів. Йшли вони ледве-ледве, підсліпуватий Йосип плентався позаду, чіпляючись за дружину. А бабця розливалася соловейком, ніби бажаючи базіканням заглушити сумніви Тамар, заморочити їй голову. Асфальт обпікав Тамар підошви. Адже так легко вирвати руку, відштовхнути мерзенних старих і втекти. І більше не відчувати дотику прохолодної, кволої плоті, не в’язнути в павутині, яку ця жінка плете навколо неї. І ніколи не з’являтися в тому будинку, шлях до якого вона шукала стільки місяців.

Тамар зацьковано озирнулася, немов прощаючись і з вулицею, і з крамничками, і з усіма звичайними людьми. Подумала про себе плаксивим голосом, голосом ослика Іа-Іа: «Зичу вам багато-багато щастя в мій день народження і дуже-дуже дякую за чудовий подарунок».

— А собачку обов’язково? — проквакала бабця, несподівано усвідомивши, що великий собака, який плентається за ними, належить Тамар.

— Так, вона зі мною! — скрикнула Тамар, у глибині душі сподіваючись, що вони скажуть, що з собаками не можна, і в неї тоді буде чудовий привід, щоб вирватися.

— Це дівчинка? Сучка, еге? — Бабця скривилася. — І що тепер буде? Вона понесе, ощениться, ото всім радість буде.

— Вона вже... вона стара, вона не може народити, — прошепотіла Тамар, і її серце стиснулося від сорому перед Дінкою, яка, у її квітучому віці, мусить зносити такі приниження.

— То для чого тобі ця животина, — не відставала бабця. — Залиш її тут. І годувати її ще, і блохи, і брудота...

— Собака зі мною! — відрізала Тамар.

Вони з бабцею втупилися одна в одну, і Тамар розгледіла те, що досі ховалося за широкими усмішками і затишними складками жиру: гострий, сірий, як сталь, загартований у боях погляд. Бабця перша опустила очі:

— А не треба так кричати, дорогенька. І що я такого сказала? І що за звичка така — кричати на старих, а ми ще робимо добре діло...

І Тамар зрозуміла-зрозуміла-зрозуміла, що це — те саме.

Кілька хвилин вони йшли мовчки. Біля Котячої площі за ними прилаштувалася обшарпана машина синього кольору, що ледве вгадувався під шаром бруду. Тамар помітила її не одразу, а коли помітила, здивувалася, чому ця «субару» до них причепилась... І зразу ж задихнулася від жаху. Машина зупинилася майже впритул, і бабця швидко озирнулася.

З машини вибрався водій — молодий чорнявий хлопець, лоб якого рівно посередині розтинала єдина глибока вибоїна-складка. Кинувши на Тамар швидкий, жадібний і повний презирства погляд, він відчинив бабці передні дверцята з таким виглядом, немов відчиняв дверцята «ролс-ройса» перед королевою-матір’ю. Бабця почекала, поки її чоловік втиснеться на заднє сидіння, а потім штовхнула всередину Тамар.

— До Пейсаха! — владно скомандувала вона.