Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Не гасіть іще лампи, – сказав Горбатий. – Бо тільки погасиш, воно знову вимкнеться.

– Давай я погашу, то не вимкнеться, – впевнено сказав Степан і встав, аж захрумтіло йому тіло. Підійшов важким, могутнім кроком до лампи і сильно дмухнув. По кімнаті поповз гіркий запах перегару.

– То то погасло? – спитав переможно Степан, тримаючи на вустах тонку всмішечку.

– Бо ти до всього щастя маєш! – вигукнув захоплено Горбатий. – А в мене воно все навиворіт. Ото міг би поспорити: задув би лампу, то й світло погасло б.

– Шкода, що не спробував, – сказала Валька.

Лебедиха знову сколихнулася, і знову монотонно поплив її голос:

– Їден умер, то попав по саму шию у пекло, у вогонь, а другий умер, по черевики тільки й стоїть у вогні. Каже до того першого: «І ти заробив, по саму шию попав». А той відказує: «Хоть по саму шию попав, та в мого сина ще народиться онук, то він мене викупить із пекла, а ти по черевички стоятимеш до страшного суду, бо за тобою старунку нема – як заробив, так і будеш стоять, аж поки бог судити буде».

– Басні всьо ето! – сказав, не повертаючись од карт, Степан. – Но інтересно.

– Отож, що інтересно, – сказав Горбатий. – Та й не тільки інтересно, а по правді. Є в людини рід, тягнуть один за одним, дружні, понімаєте, в одну душу живуть, то й на тому світі не страшно. Бо до тих, що в роді своєму дружні, і бог милостивий. – Він хитро заскалив око, але змахнув рукою: відчував, що хоче сказати щось конче важливе й потрібне для них усіх, але не міг знайти добрих слів. – Треба нам один про одного старунок мати, живий хто із нас чи неживий. Батька нам треба частіше поминать…

Він аж розчервонівся і розхвилювався від цієї тиради, родичі позирнули на нього трохи здивовано і милостиво, адже не таке дурне стакав цей їхній «дурник». Тільки понурий чолов’яга дивився кудись у куток, і кривив на один бік у посмішці рота:

– Може, воно й так, а може, й ні, – сказав і сплюнув просто на підлогу.

– Рай тоже буває гірший і луччий. Котрі більше заробили в бога, підуть у луччий, а менше заробили – до гіршого підуть. Як у людей, так і в бога. Архангел важить гріхи на шальки, – Лебедиха позіхнула. – Петро – той з ключами, Павло для помочі коло нього. Петро одмикає, а Павло відчинить та й упускає.

– То й там воно так само? – спитала Коростячка.

– Де там?

– Таж у раю?

– Скрізь однаково. Хто проворніший, – Лебедиха перевела погляд з Горбатого на Коростячку, – то й живеться лучше. А бевзь скрізь бевзь, хоч ти йому корону на голову посади…

І відчув Горбатий, що він зовсім розплавивсь у цьому вечорі, що навколо немає нічого, тільки ця кімната, ці люди, ці розповіді, їхній спокій, їхня рівновага; вони зумисне не говорили сьогодні про свої справи – на те буде завтра, сьогодні ж вони можуть побути повільними і трохи сонними, у них погідно перетравлюється їжа й горілка, і вони таки розчиняються – у вечорі, який смокче їх, наче цукерки; він же, отой вечір, розчиняється в небі, де живуть вечірня й ранішня зоря, що посилають на землю добрі й лихі часи. Нині випала добра година, адже й дихають вони зараз однаково, зараз вечір такий теплий і сприятливий; десь там угорі чатують над ними Петро й Павло, а на землі всі Петри й Павли згадують про цих особливих своїх покровителів, яких ніхто ніколи не бачив і, може, ніколи й не побачить. Хто знає, скільки на світі тих Петрів та Павлів і чи справді вони з’єднані між собою там, у небі? Може, все це таки казки, ворушилося в заколисаній голові Горбатого, але байдужки. Важливо інше: цей вечір наливається в нього, як у кухоль вода, і він сам наче вечір і наче той кухоль, котрий чекає божого трунку. Адже й ті Петро й Павло теж чекають трунку – може, й відбудеться колись у невідомому їхня зустріч. Він уявив це собі аж надто виразно: іржаве вищання петель на воротях, а за ними золотий фотель барона Шодуара, в який нарешті-таки всядеться він, і тоді покотять його в чудовий сад, в якому ростуть небачені плоди. Ззаду бігтиме захеканий барон, якого приставлять до Горбатого за служку, витребувавши з пекла; він їхатиме й їхатиме, а тоді і в’їде на засіяне зорями зовсім голубе небо. І це небо з величезними яблуками-зорями стане нарешті його благодаттю, до якої він так довго простував і якої нарешті по-справжньому удостоївся.

– На слабості тож в свій лік, – казала вже Коростячка, а понурий чолов’яга все ще тримав рота скривленим набік. – Чудо воно скрізь чудо. Зілля всякі недаремно до кожної людської хороби приладжені. Мені навіть врачі казали: пілюлі-то гибле діло! Траву пийте, і це вам найлуччі пілюлі…

– Тут уже ви спеціаліст, – Горбатий лагідно зирнув на похмурого чолов’ягу. Той засовався й погасив свій скривлений усміх.

– Воно до зілля треба й заговори всякі знати. Казала мені баба одна на глазну рожу. – Лебедиха значуще промовчала, а тоді й прошепотіла: – Господи боже, одлічи глазниї вєтри од бєлого тела, однеси їх