Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Це ви про дерева, – суворо озвався понурий чолов’яга. – Про дерева воно всячеське розказують. Чортяка, знаєте, має поміщення в сухій вербі. А на березі гулі бувають – це коли жінка проклинає чоловіка…

– Мені мати розказувала про мак-видюк, – спокійно продовжує Лебедиха. – Він має дірочки, тра освятити і обсипати хлів. Коли відьми мають вальор до корів, то вони вже не приступлять до хліва.

– Що ви кажете? – густо зацікавився похмурий чолов’яга, його обличчя стало тривожне й задоволене водночас. – Аж ти бач: все знаю, а цього І не знав…

– Моя мати теж тримала корову, – сказала Коростячка. – То розказувала про якийсь там коров’як, це коли черви на корів нападають. Тоді треба прихилитись і казати: «Дзіванна панна, тоді я тебе відпущу, коли з моєї корови випадуть черви…»

– Не помагає, – каже похмурий чолов’яга, настовбурчуючи брови. Зрештою, він і позіхає, притому так, що здалося Горбатому: бачить у тому роті справжню корову, котра спокійно пасеться собі на лузі.

– Воно є й люди такі, як черви, – каже Горбатий, бо йому конче хочеться взяти участь у розмові. В голові у нього від випитої горілки приємно прокручується.

– То антихристові слуги, – каже серйозно Лебедиха.

– Антихристові? – не розуміє Горбатий.

– Атож. Антихрист, він обоюдний чоловік. Таки обоюдний. З вами оце балакає, здається, добре говорить, а воно й на лихе все. Через це він і обоюдний…

– Еге ж, люди такі, – підхоплює Коростячка. – Люди є такі, що їм пальця в рота не клади.

– Отаким він добреньким вам прикинеться, – тонким фальцетом продовжила Лебедиха, – отаким уже вам добрим, хоч до рани прикладай. Але не спіши, бо зломисний він, і оце перед тобою стелиться, щоб поразить тебе або й обікрасти…

– Колись було, – обізвався похмурий чолов’яга, – як украв, то так тобі всиплять, що другому закаже. Чи ж знали тоді замки?

– Та де там! – озвався Горбатий. – Покійна моя маманя, царство їй небесне, – на очах у Горбатого блиснула волога, – ніколи хати й не зачиняла.

– Од нечистого хрест є, – не вгавала Лебедиха, – а од антихриста нічого нема: не одхрестишся, не одмолишся од нього. Він зловмисний чоловік. Душу продав дияволу, тож де нечистий не може, там антихриста пошле…

– Чуєш? – раптом гукає до Вальки Горбатий. – Це як про твого, отого буцехвала…

– Відчепись, – Валька пильно розглядає карти, Степан на все обличчя всміхається: в дурнях він не залишився й разу…

– Тепер кожен другий злодій, – озвався похмурий чолов’яга. – А чому? А тому, що дуже їх по голівці гладять…

– Антихрист, – продовжує незворушно Лебедиха, – перед страшним судом, як має бути скончаніє світу та не буде води, возитиме смолу на місце води – пить даватиме. А хто вже нап’ється, то той і запише душу…

– Думаєте, буде той кінець світу? – насторожено питає похмурий чолов’яга.

– Люди призведуть! – голосно викрикує Горбатий. В нього все мліє від солодкого хмелю й тепла. – Оці атоми, понімаєте, то не кінець світу? Ті атоми – то ціла вам біда…

Він сидить якийсь час набурмосений і пропускає шмат Лебедишиної оповіді.

– … а як уродиться у чорній болезні, воно родиться неживе, чорне. Не треба чіпать його з місця, поки не відійде від нього ця хвороба. А як трошки захватиш, хоч за пазурами буде чорно, то й те шкодитиме. Доти треба пупа не зав’язувать, доки зовсім не очиститься, біле має зробиться. А як очиститься, то вже воно крикне дитячим голосом. А то буде лежать і пінить, і його не можна чіпать…

Горбатому стає геть тепло, аж млосно. Затишок, солодкий біль, прекрасний, як печаль; вибачлива доброта; душа, очищена перед дверима благодаті; обличчя, які він любив і які не тримали урази супроти нього; вкрадливий, лагідний голос Лебедихи і її обличчя, освітлене жовтим світлом од лампи; Горбатий дивиться на нього, не може погляду відвести: вона ж уже почала довжелезну оповідь про рай і пекло, про бога і чортів, і він од цих її слів легшав і прозорів, як пушинка на теплому леготі, чи вода, сполучена з повітрям: голуба і плитка, яка перетворюється в пару і хмарою збирається над землею.

– Жива людина не пройдеть у рай, багацько на ній стерва наросло, – плівся монотонний, але такий принадний голос. – Там стоять стражники – не пустять. Треба отож, щоб за душею старунок був. Умирає моя мати, а я зостаюся, то даю, щоб за неїну душу правилося, І нищим роздаю і кажу: за таку-то душу моліться богу, і через те з пекла викупляться вона.

«Так воно мусить бути, – думав Горбатий поволеньки, відчуваючи на душі любу погідність, – треба-таки, щоб хтось був коло людини близько. Обростає-таки людина стервом, оброста! А буде отой старунок, робив ти добре щось на землі чи погано, то всеїдно полетиш у рай». Він примружився, дивлячись на погідне Лебедишине обличчя і на її бородавку біля повіки, і в цей час начебто на замовлення спалахнуло світло. Всі голосно й радісно загули.