Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

– Ану ша! – раптом шикнув похмурий чолов’яга, і його очі запалали чорним вогнем. – Ніззя про це розказувать!..

Він був аж чорний, такий наїжачений. Горбатий відчув: їхня так гарно укладена злагода може пропасти.

– Ніззя, то ніззя, – сказав він добродушно. – Ми тут, правда, всі свої, але коли ніззя… Ви краще розкажіть, мадам Лебедихо, щось, – він приплющив око і цмокнув солодко. – Про зорі нам небесні щось розкажіть. Дуже ви все те знаїте…

Лебедиха була уражена вибухом похмурого чолов’яги – не любила, коли її в такий сокровенний момент перебивали. Але зирнула на Горбатого, на Степана, котрий грав із Валькою та своєю жінкою в карти, – в нього задоволено цвіли щоки, бо таки за вечір ні разу не лишивсь у дурнях, – і зітхнула. Тоді приплющилася й наче продовжувала давно почату оповідь:

– Вечірня зірка йде так само, як сонце. Вона сходить разом із місяцьом. Вечоріє – і разом зоря сходить. Як вечірня зоря стоїть так як на південь, кажуть – половина ночі. Як спуститься на захід, то кажуть – скоро день буде. Вечірня заходить, а світова сходить…

Вона замовкла, наче замислилася. В кімнаті зависла тиша, і в цій тиші раптом чути стало, як у кутку зашкрябала миша, а десь за вікном однотонно й тужно загавкав собака…

Він провів гостей і лишився сам. Стояв якусь хвилю в розчинених дверях і дивився, як ідуть вони – круглі спини жінок і важка чотирикутна Степанова. Похмурий чолов’яга витинався поміж них усіх, як жердина, і Горбатому здалося, що ця хвилина таки добра, що він нарешті дійшов того високого менту, коли в душі лишається тільки тепло, коли зникає невпевненість і коли в тілі закипає нова сила. Вже згубив із визору темні тіні своїх гостей, вулиця стала порожня, тільки де-не-де світліли вікна. Віддалік гризлися собаки, свистів цвіркун, небо нависло над околицею розкішним, просторим килимом, і Горбатому здалося, що всі ті зорі – то очі померлих душ. Вони дивляться на землю, кожна шукаючи собі близьких та рідних і кожна зазираючи в темні чи ясні від світла вікна. Там, у глибині, є той сад із живими очима, очі ті блукають по його завжди вимитих стежках, і в них тільки й діла, щоб отако дивитися.

«Ви, блаженні, – подумав Горбатий із тугою в душі, – чи ви теж були в цьому світі ниці? Скажіть мені, що робити тим ницим, тим, чиї очі втоптані в землю і які ніколи не відшукають з високості вікон рідних своїх?»

Він подумав про темні надгробки на цвинтарях, про склеп барона Шодуара і про залізні вінки, які ржавіють на могилках. Подумав про духові оркестри, які видувають печально-урочисті марші, і про повільні процесії чорних людей. Довкола на парканах настромлено голови цікавих, а до тих процесій часто долучається він чи такий самий, як він. Дививсь у нічну темінь і наче бачив такий надзвичайний похорон. Бачив і себе в кінці того темного ряду: малий і темний чоловічок в брунатному шкіряному пальті, в галіфе і в хромових чоботях. В руці у нього фетровий капелюх, він урочисто-сумний, адже й процесія неабияка: в гробі лежить чоловік з гострим профілем, і на цього чоловіка густо опадає із дерев, що посхиляли над вулицею гілки, листя.

Він задер голову, щоб пильніше придивитися до тих зірок, що висять над ним: де там серед них очі батькові? «Чогось мені хочеться, – пробурмотів він, спинившись на одній парі зірок, що стояли близько одна коло одної, – тільки не знаю я до ладу-що?» Він знову подумав про крісло, поцвяховане срібними стьобками і з чималою вдовбиною посередині. «Я хочу, щоб у мене було таке крісло», – сказав він до тих двох близько поставлених зірок. Йому стало душно, і він розстебнув біля шиї гудзика. Провів рукою по рукаві сорочки: була вона стара і ветха. «Я хочу брунатне шкіряне пальто, – знову прошепотів він, завертаючи голову, – і галіфе, і хромові чоботи, подивися, які в мене туфлі, – він задер вгору ногу – туфель уже й справді хотів їсти. – Я хочу на голову фетрового капелюха, – сказав він уже зовсім голосно, – і ти мені повинен у цьому допомогти».

«Я хмільний, – подумав він, спираючись плечем на одвірок, – я хмільний як ніч і мені треба спати».

Але він не йшов спати, хоча гості його давно пішли, стояв тільки, спершись на одвірок, і його погляд палав. Голова все більше й більше очищалася, і він так чітко побачив і те брунатне шкіряне пальто, і галіфе, і чоботи. Стояли ті речі в кутику його мозку, начебто освітлені прожектором, бачив кожну подряпину і зморшку на них і навіть притерті місця. Зрештою, он вони, ті чоботи: крокуючи по небі, наступаючи на зорі і розкришуючи їх, за ними мов на крилах несеться пальто і галіфе, а ззаду перекинувся, мов чорний місяць, капелюх.

Він дивився на все це червоними від сліз очима і думав, що небо може бути як річка, що зорі теж живуть у цій річці, як риба, що ніч заносить її чорним піском печалі, і що саме з неї витікають усі людські думки й побажання. Все живе тільки від її води, подумав він, з її води виходять новонароджені і в ту ж таки воду заходять умерлі. Він знову задер голову, і його вуста зашепотіли, зарухалися, просив він у пари зірок доброго для себе успіху.

Він зайшов у хату, причинивши щільно двері, і обзирнув заставлений тарілками і пляшками стіл, в тарілках позастигав коричневий соус. Він підійшов до однієї пляшки, звів її