Мері Роуч - Вояки

проти акул. До Другої світової війни Сполученим Штатам не доводилося вести бойових дій у тропічних морях (та над ними). З’являлися розповіді про моряків та авіаторів, на яких, після того як вони залишали кораблі чи вистрибували з літаків, нападали акули. (Під час Першої світової війни екіпажі опинялись у Північній Атлантиці, там холод пожирав їх раніше за хижаків.) Одна з таких розповідей досягла чоловіка на ім’я Генрі Філд (як у Музеї натуральної історії Філда), що на той час був консультантом президента США з антропології, а також обіймав посаду в — знову привіт! — УСС.

Розповідь була про те, як у червні 1941 року літак ВМС Еквадору впав у Тихий океан, коли закінчилося паливо. Офіційний рапорт про цей випадок, що Генрі Філд прочитав, а може, просто про нього почув, у деталях описує «відчай та переляк» одного з членів екіпажу. Ніч була місячна. На чоловікові був рятувальний жилет, і, коли він поплив, довелося підштовхнути уперед тіло полковника, що захлинувся. Перед ним з’явились акули. «У якийсь момент я відчув, що вони намагаються забрати труп, тягнучи його за ногу, коли я це зрозумів, то відчайдушно вчепився в тіло свого товариша, ми занурювались, аж поки напруження не зникло». Мушу зізнатися, мене більше зацікавила людина, що перекладала цей рапорт, ніж наляканий головний герой. «Коли ми знову дісталися поверхні, я у відчаї торкнувся його ніг і виявив, що частково їх не стало». Він полишив загиблого та поплив до берега сам-один, «у супроводі акул різних видів».

«Уночі,— пише в мемуарах Генрі Філд, — я все думав про тих чоловіків, та акул, що розрізали воду навкруг них». Консультуючи президента з антропології, він, здається, міг дещо радити Франклінові Делано Рузвельту і щодо питань іхтіології. «Я написав доповідну записку президентові, в якій запропонував створити репелент проти акул».

Маючи президентське благословення, Філд зустрівся з колегою — куратором музею Геролдом Дж. Куліджем (він теж отримував зарплату в УСО). Кулідж був приматолог, срібноспинна горила, яку він здобув (підстрелив) у Конго, і досі в Музеї порівняльної зоології Гарвардського університету. Та він погодився очолити проект щодо акул. Не так уже й важко уявити, що експерт з горил, який отримує платню в шпигунській агенції, міг страждати на м’яку форму відчуття безцільності. А тут нарешті з’явився проект, хоч якось схожий на його спеціалізацію. Кулідж найняв ще одного колегу-куратора, В. Дагласа Бердена, на посаду головного дослідника. Берден був експерт з комодських драконів, навіть книжку про них написав, але він, як і перші двоє, мало що знав про акул.

Експертом з акул УСО запросило Стюарта Спрінгера, колись він навчався в коледжі, також у його резюме йшлося, що він працював комерційним рибалкою та техніком-хіміком на підприємстві активованого мулу[146] в Індіанаполісі. У 1942 році справжніх експертів з біології та поведінки акул не було. Це правда, ніхто про цих створінь багато не знав. Фактично поєднання практичного досвіду поводження з акулами та певний досвід у царині хімії були майже ідеальним підґрунтям для початку роботи над цим завданням.

Військово-морський флот США погодився фінансувати проект, навіть попри те, що хтось із командування вказував, що на той час офіційно не зафіксували жодного випадку, коли б на людину, що склала присягу на флоті, напала акула. Вони більше думали про бойовий дух. Страх перед акулами, хоч би який ірраціональний він був, зменшував лави авіаторів-добровольців. Стюарт Спрінгер якось зауважив: «Люди готові віддавати життя за свою країну, але готовність бути з’їденим заради неї — то зовсім інше». Репелент мав, окрім усього іншого, стати, як висловився Дуглас Берден, «рожевою пігулкою», психологічним захистом для пілотів, які боялися бути з’їденими акулами. 3 липня 1942 року фінансування Проекту 374 Бюро наукових досліджень та розробок УСС було ухвалено — контракт OEMcmr-184 передбачав, що за три місяці буде виконано дослідження «щодо засобів захисту особового складу, який перебуває на поверхні води в рятувальних поясах, проти акул, баракуд та медуз[147]». (Серед понад трьохсот сторінок архівної кореспонденції стосовно Проекту 374 я бачила тільки два побічні згадування про баракуд. Щодо медуз, до них, наскільки я знаю, ніхто так і не взявся.)

Лабораторні дослідження виконували здебільшого у Вулдзголському океанографічному інституті, де була колекція відловлених акул, морських собак — за розмірами та вдачею вони десь між великими білими акулами та акваріумними золотими рибками. Серед речовин, які команда випробувала, був ротенон. «Результат, безперечно, негативний, — доповів Берден Куліджеві.— Навіть смертельні дози процес харчування не переривали». Акули гинули, але не раніше, ніж їхня здобич. Допоки золоті рибки не стануть загрозою національній безпеці, місце ротенона — в арсеналах Міністерства сільського господарства.

Випробували 79 речовин, жодна не підійшла. Подразники не спрацювали. «Відразливі запахи» не спрацювали. Те саме — з гвоздиковою олією, ваніліном, сосновою олією, креозотом, нікотином. Експериментували з компонентами нафталіну, спаржі, кінської сечі. Акули ні на що не зважали. Перший натяк на успіх з’явився завдяки практичному досвіду ловця акул. Спрінгер чув, що коли на вудці є залишки акулячого м’яса, акули припиняють «клювати». Він з командою взявся до роботи.

Десь у Флориді вони винайняли «ізольований» будиночок за 10 доларів на місяць. Здається, то був один з випадків, коли власник будиночка дуже жалкував, що бере таку малу плату за прибирання помешкання. Шматки акулячого м’яса залишили за кімнатної температури на чотири чи п’ять днів. Потім приготували екстракт — гниле м’ясо змололи, залили спиртом, відфільтрували рідину.

Провівши 44 досліди, Спрінгер з ентузіазмом звітував Берденові про можливість «УПЕВНЕНО говорити про наявність в акулячому м’ясі якоїсь речовини, що ефективно відлякує акул». Значення репелентності — 88,4 відсотка! Ефективність — від 90 до 100 відсотків! У двомісячному звіті про перебіг виконання контракту OEMcmr-184 зазначено, що Спрінгер «має достатню впевненість щодо ефективності концентрату і готовий випробувати його, надягнувши рятувальний пояс і взявши з собою відерце крові».

Експедиція задля випробування концентрату з підгнилого м’яса акул була затверджена як наступний етап, але Спрінгер і Берден наполягали, щоб УСС починав виробництво без затримок. «Якщо в цьому дійсно щось є і польове випробування затримає виробництво на шість місяців, — писав Спрінгер у листі до Куліджа, — це буде прикро, бо за ці шість місяців якихось бідолах можна було б захистити». Спрінгер знав підрядника, що міг би розпочати виробництво концентрату негайно. «Шарк індастріз», постачальник акулячої шкіри та акулячого жиру з Флориди, а ще, хоч як дивно, у минулому Спрінгер на них працював. Спрінгер був упевнений, що компанія могла б виробляти концентрат у кількості, достатній