Мері Роуч - Вояки

для спорядження ним від 2000 до 5000 рятувальних жилетів на місяць. Якби все вийшло, як хотів Спрингер, могло статися так, що скоро не залишилося б акул, яких потрібно було б відлякувати.

Але УСС наживку не заковтнув. Замість виготовлення концентрату вони хотіли спробувати виокремити активні інгредієнти — сполуки, що можна було б замовити чи синтезувати без зайвих витрат і зусиль на переробку туш акул у великих кількостях. Для цього найняли трьох хіміків, і досить скоро вони дібрали перспективного кандидата — ацетат амонію. Разом із двома іншими хімічними сполуками, що раніше теж показували перспективні результати (сульфатом міді та малеїновою кислотою), а також 30 фунтами[148] «екстракту гнилого акулячого м’яса» (звучить по-макбетівськи) його доправили літаком в Еквадор, до тих самих вод, де наша історія почалася, щоб випробувати на «ненажерливих акулах, що харчуються в поверхневих водах». Житло винайняли, провідників — також. Через три тижні Берден відправив сумну телеграму: «Прибережні води Еквадору практично порожні».

З глибин УСС надійшла відповідь Геролда Куліджа: «Спробуйте Перу». Він також писав: «Не опускайте рук. Полювання на акул має щось спільне з полюванням на тигрів. Ви точно знаєте, що вони у великій кількості водяться в різних частинах Французького Індокитаю, аж допоки не приїдете в якесь конкретне місце, щоб одного підстрелити, і у вас на це є лише два-три тижні». Продивляючись це листування, дістаєш враження, що кар’єра в галузі натуральної історії для цих джентльменів з хорошими зв’язками означала дещо більше, ніж улаштування в далеких краях сафарі та рибальських експедицій в ім’я науки. Назва мемуарів Дагласа Бердена, «Полювання в різних країнах», непогано натякає на сутність цієї роботи.

Експедиція все ж таки знайшла акул біля узбережжя Гуаякіля в Еквадорі. Але на цьому добрі новини і закінчилися. Сполуки не працювали. Спробували об’єднати ацетат амонію із сульфатом міді, ця сполука (ацетат міді) здавалася ефективною. На жаль, щоб забезпечити захист від акул протягом доби, знадобився б брикет, що повільно розчиняється у воді, вагою 2–3 фунти[149]. Такий результат був неприйнятний. Флот потребував чогось досить малогабаритного та досить легкого (щонайбільше 6 унцій[150]), що можна було б зручно запакувати та прикріпити до рятувального пояса. Рятувальний пояс, попередник рятувального жилета, являв собою здуту гумову камеру, яку постійно носили обгорнутою навкруг талії та надували в разі потреби. Як і на будь-якій іншій частині уніформи, у ньому утворювалися дірки, він протирався і рвався. Остання річ, яку хотів би мати моряк, на додачу до дірявого рятувального пояса — це три-фунтовий якір із акулячого репеленту сумнівної ефективності.

Флоту уривався терпець. Сто тисяч доларів — на сьогоднішні гроші це 1,5 мільйона — витрачено, а, як і рік тому, ефективного та практичного репеленту від акул немає. УСС відсторонили від проекту і доручили його Управлінню військово-морських досліджень (Office of Naval Research) та Дослідницькій лабораторії флоту, ДЛФ (Naval Research Laboratory — NRL). Для початку флотські спеціалісти вирішили додати випробуванням реалізму. Спрінгер і Берден працювали з поодинокими екземплярами — «випадковими акулами», — використовуючи, замість людини в рятувальному поясі, шмати кефалі. Науковці лабораторії бажали повнішого відтворення ситуації, що виникає після потоплення корабля чи падіння літака, вважаючи, що такі інциденти мають приваблювати «великі зграї шалених акул». Стосовно так званого стану «харчового шаленіння», вважали, що це стан, у якому акулячий нюх відступає на задній план перед «поривом зграї». У серпні 1942 року на борт приписаного до Білоксі, штат Міссісіпі, траулера, який виловлював креветок, доправили певну кількість ацетату міді, щоб випробувати його здатність захистити «рибне сміття» — рибу, яка потрапляє в трал і яку викидають за борт, бо це не креветки, — від акул. Зможете вгадати? Навіть коли на кожен бушель[151] «рибного сміття» додавали чотири-п’ять фунтів[152] ацетату міді, це «жодним чином» не вплинуло на збуджену зграю акул, що пливли за кораблем і пожирали викинуте за борт «рибне сміття». «Акули не зважали».

Останнім ляпасом для Проекту 374 стала стаття флотського капітана Г. Дейвіда Болдріджа-молодшого «Аналітичні чинники неможливості відвернення нападу акули за допомогою водорозчинних речовин». Накладенням графіку швидкості акули, що нападає, на графіки швидкості розчинення та досягнення концентрації репеленту, необхідної для виведення хижака з ладу, Болдрідж продемонстрував, що кількість речовини, яка для цього знадобиться, буде така, що «говорити про можливість контролю хижацької поведінки акули в цей спосіб немає сенсу».

Наступним кроком дослідників флоту стало вивчення можливості застосування хмар чорнильного барвника, як це роблять восьминоги. Метою було заховати людей від потенційних атак хижаків. У тих самих умовах «психології зграї» активність, пов’язана з харчуванням, припинялася до моменту, коли хмара барвника не розчинялась у воді до тієї міри, що вже не заважала бачити здобич. Виробництво розпочали негайно. Склад «Шарк чейзера»: 80 відсотків чорного барвника та 20 відсотків — «рожева пігулка», до складу суміші[153] додали трохи ацетату міді — для заспокоєння (хоча й фальшивого). З 1945 року аж до В’єтнамської війни в комплект засобів екстремального виживання — рятувальних човнів, рятувальних плотів і рятувальних жилетів — військових кораблів та літаків входили пакети цієї речовини. «Шарк чейзер» навіть було додано до комплекту виживання після приводнення для астронавтів проекту «Меркурій»[154].

Скептики серед командування флоту були протягом усього часу досліджень і розробок. Контрадмірал Росс Т. Макінтайр, начальник Бюро медицини та хірургії флоту, доволі обґрунтовано вказував, що напис великими літерами «ШАРК ЧЕЙЗЕР» (Shark Chaser) на пакунку насправді може не підвищити, а знизити бойовий дух, бо може заронити сім’я жаху в голови, що натомість були б зайняті справжніми проблемами виживання: зневодненням, нестачею їжі, ризиком захлинутися, спекою, холодом. Особливо коли згадати, що, як висловився Макінтайр, акули становлять «незначну загрозу» для моряків.

Наскільки незначну? Погляди розділились, але в якийсь момент командувач Південнотихоокеанського флоту[155] видав розпорядження всім військово-морським базам та кораблям-шпиталям надати інформацію щодо «документально підтверджених випадків ушкоджень, яких зазнав особовий склад унаслідок нападів акул». Коли всі відзвітували, виявилося, що таких випадків було два (ще один випадок потім усе ж був перекваліфікований на «розлючену мурену»). В УСО відреагували в старомодному шпигунському стилі — вони «загубили» цей звіт. «Звіт щодо нападів акул було знищено, як Ви й просили» — так написано в доповідній записці для внутрішнього обігу від якогось співробітника на адресу Геролда Куліджа в грудні 1943 року.

Для УСО це була друга смердюча бомба. Розроблення репеленту проти акул насправді ґрунтувалося на досвіді лише однієї людини та на політичних зв’язках другої, без достатніх даних, що обґрунтовували б необхідність