Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Думаєш, він закінчить сьогодні? — пошепки спитала я, намагаючись розвіяти напругу.

Лука кинув на мене погляд, у куточках його губ заграла легка усмішка.

— Якщо будемо стояти тут достатньо довго, то й ніч пройде, — пробурмотів він, і я не стримала тихий сміх.

Командир підняв голову, оглядаючи майданчик. Його погляд був суворий, уважний. Він міг пробитися крізь будь-кого, навіть крізь броню. У той момент я зрозуміла, що ця людина не допустить слабкості, не дозволить помилок.

— Наступна група, — голосно сказав він і знову поглянув у список. — Група «Скорпіони».

Десь попереду почали рухатися люди. Я спостерігала за ними, вивчаючи їхні обличчя, міміку. У когось була впевненість, у когось тривога. Деякі з них стояли так, ніби вже мріяли про втечу.

— Наші «Терра-6» поки що тримаються краще за інших, — зазначив Лука, нахилившись ближче до мене. Його голос звучав трохи глузливо, але в ньому відчувалася прихована гордість.

Я посміхнулася, хоча всередині відчувала, що ми теж на межі. Нас зібрали разом, це було добре, але що далі? Яке майбутнє чекає нас у цьому таборі?

— Ти думаєш, усе буде так просто? — запитала я, нахилившись до нього.

— Ні, — коротко відповів Лука, і я помітила, як його погляд стає серйознішим. — Але це й цікаво.

Командир завершив із розподілом і підійшов ближче до нас. Його хода була впевненою, кроки — рівними й важкими. Він зупинився, уважно оглядаючи наш маленький гурт.

— «Терра-6», — промовив він, зосереджуючи на нас свій погляд. — Ви тепер команда. Ваша задача — діяти як одне ціле. Ніяких суперечок, ніяких індивідуальних амбіцій. Тільки взаємодія, тільки результат.

Його слова звучали, як наказ. Я відчула, як холодок пробігає по спині. Командир говорив упевнено, навіть трохи загрозливо, але я знала: це було необхідно.

— Тепер усе залежить від вас, — додав він, трохи нахиливши голову. — Якщо будете діяти разом — виживете. Якщо ні — зламаєтесь.

Я помітила, як Шпак нервово ковтнув і відвів погляд. Він виглядав трохи зніченим, але швидко опанував себе й повернувся до звичного виразу «я-все-контролюю».

— Ну що, готові? — голосно запитав командир, дивлячись на нас.

— Готові! — відповів Шпак, його голос прозвучав чітко й впевнено, навіть трохи виклично.

— Готові, — додав Лука, і його голос був таким самим рішучим.

Я дивилася на них і відчувала, як у мені росте дивна суміш гордості й хвилювання. Мені хотілося вірити, що ми справді готові, але в глибині душі я сумнівалася.

— Добре, — сказав командир, кивнувши. — У вас є п’ятнадцять хвилин, щоб рознести речі й повернутися сюди. Не запізнюйтесь.

Його слова пролунали як попередження, і ми поспішили до корпусу. Я піднялася сходами, відчуваючи, як гул голосів інших новобранців заповнює простір. Маша йшла поруч зі мною, тримаючи рюкзак у руках.

— Ти що-небудь зрозуміла з його промови? — запитала вона, злегка усміхаючись.

— Тільки те, що помилок нам не пробачать, — відповіла я, зітхнувши.

Маша кивнула, і ми продовжили йти, кожна занурена у свої думки.

Моя нова сусідка виявилася дівчиною років сімнадцяти, з каштановим волоссям, яке вона заплела у тугий хвіст. Вона сиділа на своїй ліжку, акуратно розкладаючи речі з сумки. Її рухи були плавними й впевненими, ніби вона вже звикла до таких умов. Коли я зайшла, вона підняла голову й посміхнулася.

— Привіт, я Софія, але всі тут називають мене Рись, — привіталася вона, трохи нахиливши голову. Її голос був теплим, а усмішка щирою.

— Привіт, — я усміхнулася у відповідь, поставивши свій рюкзак на вільне ліжко. — Єва.

— Ну, Роса, якщо за табірними правилами, — жартівливо додала вона, явно вже знаючи про мій позивний.

— Схоже, тут позивні мають більше значення, ніж наші імена, — відповіла я, розстібаючи рюкзак.

Я почала розкладати свої речі, поступово витягуючи їх із сумки. Ліжко, хоч і старе, виглядало цілком прийнятним, а простір кімнати — доволі просторим. Сонце, що починало сідати, заливало кімнату теплим світлом, але саме приміщення здавалося доволі холодним. Рись, моя сусідка, тим часом сиділа на своєму ліжку, спостерігаючи за мною.

— Ну що, як перші враження? — вона нарешті перервала мовчання. Її голос звучав спокійно, але з нотками цікавості.

Я підняла голову, швидко глянувши на неї. Її каштанове волосся було зачесане в акуратний хвіст, а очі випромінювали впевненість.

— Якось... незвично, — зізналася я, складаючи кілька футболок у шафу. — Тут усе таке сіре.

— Звикнеш, — відгукнулася вона, злегка посміхнувшись. — Сірість — це лише фон. Найголовніше тут — люди.

— Люди, — повторила я, задумливо дивлячись на підлогу. — Сподіваюся, вони будуть доброзичливими.

— Буває по-різному, — вона знизала плечима, — але я б не хвилювалася. Якщо в тебе є команда, це вже пів справи.

— У мене є, — я глянула на неї, відкладаючи на бік пару книг. — А ти давно тут?

— Другий рік, — відповіла Рись, обережно складаючи якісь папери в ящик столу.

Раптом у двері тихо постукали, і я різко обернулася.

— Заходь, — кинула я, відчуваючи легкий тиск очікування.

У дверях з’явилася Роня, моя названа донька. Вона стояла, тримаючи в руках свій рюкзак, і злегка усміхалася.

— Привіт, — вона кинулася до мене, і я миттєво підійшла до неї, обіймаючи.

— Як ти? — я нахилилася, дивлячись їй в очі. — Як там гуртожиток?

— Все добре, — запевнила вона, швидко киваючи. Її очі світилися задоволенням. — У мене вже є подружка.

— Правда? Хто? — я усміхнулася, проводячи рукою по її волоссю.

— Софія, — сказала Роня, дивлячись на мою сусідку.

Рись усміхнулася й підняла руку, ніби вітала її.

— Ще одна Софія, — пробурмотіла я, дивлячись на них обох. — Ну що ж, схоже, нам буде легко запам’ятовувати.

Софія раптом повернулася до мене, зосереджено дивлячись в очі.