Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— А ти її мама?

Її питання було несподіваним, але я звикла до таких моментів.

— Так, Роня, моя дочка, — я нахилилася, трохи нахмуривши брови, і погладивши по голівці дівчинку.

Вона просто усміхнулася й обійняла мене.

— Мамо, — прошепотіла вона.

Через кілька хвилин я відвела Роню до її їдальні, залишивши її з новими знайомими, а сама повернулася до свого корпусу. На шляху до їдальні мене наздогнав Лука. Він ішов швидким кроком, і його звична впевнена усмішка одразу ж підняла настрій.

— Ти як? — запитав він, зупинившись поряд.

— Втомлена, але загалом нормально, — відповіла я, дивлячись на нього.

— Це добре, — він нахилився трохи ближче, ніби збирався поділитися таємницею.

Ми продовжили йти разом. Його погляд був задумливим, але в той же час сповненим якоїсь прихованої енергії.

— До речі, після вечері хочу показати тобі щось цікаве.

— Це за правилами? — я підняла брови.

— Звісно, ні, — Лука засміявся. — Але це буде того варте. Обіцяю.

Його впевненість була заразливою, і, попри все, я вже знала, що погоджуся.

Через лічені хвилини ми вже сиділи в їдальні, і навколо стояв гул розмов. Усі новоприбулі ділилися першими враженнями, намагалися освоїтися, знайти своїх людей у цьому незнайомому місці. Повітря пахло чимось теплим, можливо, супом, хоча я не могла точно сказати. Їдальня виглядала старою, але чистою, з рядами довгих дерев’яних столів, за якими сиділи групи новачків.

Я ковзала поглядом по тарілці з гречкою і котлетою, більше механічно ворушачи виделкою, ніж ївши. Лука сидів поруч, злегка нахилившись уперед і спираючись на лікті. Він виглядав спокійним, але в його очах світилася та сама впевненість, яку він завжди мав.

— Ти зовсім нічого не їси, — його голос пролунав тихо, але я відразу звернула на нього увагу.

— Я просто… не дуже голодна, — відповіла я, дивлячись на нього.

— Це не причина, — він трохи нахмурився, узяв виделку і ткнув її у свою котлету. — Тобі потрібна енергія, особливо тут.

— Ти прямо як мама, — пожартувала я, але все-таки відколупнула шматок котлети і відправила його до рота.

Лука посміхнувся, трохи хитнувши головою.

— Як Роня? Вона пристосувалася? — запитав він, відкинувшись на спинку лавки.

Я задумалася, згадуючи, як залишила її біля її столу.

— Виглядала щасливою, — нарешті відповіла я. — У неї вже є подружка, Софія.

— Мабуть, у вас сімейна риса — швидко заводити друзів, — зауважив Лука, піднявши брову.

— Це добре чи погано? — я примружила очі, ховаючи легку посмішку.

— Дуже добре, — відповів він просто, його погляд став трохи м’якшим.

Я опустила очі на свою тарілку, відчуваючи, як тепло піднімається до щік. Лука був одним із тих людей, які могли сказати просту фразу, але вона залишалася в голові надовго.

Ми сиділи в мовчанні кілька хвилин, слухаючи шум їдальні. Хтось голосно сміявся за сусіднім столом, хтось сперечався про щось. Усе це було звичайним, але в той же час дивно затишним.

— Знаєш, чому Тум? — раптом заговорив Лука, ледь нахилившись до мене.

Я підняла голову, зустрівшись із його поглядом.

— Чому? — кивнула я, і моя цікавість знову повернулася.

Він злегка посміхнувся, його рука грайливо крутила виделку на столі.

— Бо Тум — це моє, — пояснив він. — А Рудик… це ім’я для когось особливого.

— Для когось особливого? — я повторила його слова, намагаючись зрозуміти, що він мав на увазі.

— Для дівчини мого серця, — сказав він спокійно, але його голос звучав так, ніби за цими словами ховалося щось глибше.

Моя рука, що тримала виделку, завмерла. Я відчула, як серце почало битися швидше, і подивилася на нього, намагаючись прочитати щось у його погляді.

— І хто це? — запитала я, намагаючись звучати невимушено, але в голосі чулася легка нотка хвилювання.

Він усміхнувся, трохи нахилившись ближче.

— Думаю, вона це знає, — сказав він тихо, але з такою впевненістю, що я не знала, як відповісти.

Я відчула, як щось усередині мене заворушилося, щось схоже на теплий вітерець, що злегка торкнувся серця. Лука відкинувся назад, наче нічого й не сказав, і почав їсти свою гречку.

***

Ми стояли за їдальнею, ховаючись у тіні будівлі. У повітрі ще відчувався слабкий аромат вечері, а десь неподалік чулося дзижчання коників, які почали свою нічну пісню. Лука дивився в обидва боки, ніби перевіряв, чи нас ніхто не помітив. Його обличчя було напруженим, але очі світилися збудженням. Він жестом вказав мені йти за ним, і я слухняно пішла.

— Куди ми? — прошепотіла я, хоча і без того розуміла, що це, швидше за все, проти правил.

— Побачиш, — відповів він так само тихо, але в голосі відчувався натяк на пригоду.

Ми почали рухатися швидким кроком між будівлями, періодично зупиняючись, щоб упевнитися, що нікого поблизу немає. Лука йшов попереду, і я помітила, як його руда голова рухається на фоні сірого неба, що почало темніти. Сонце ще не сіло, але вже ховалося за обрієм, заливаючи табір м’яким золотавим світлом.

Моє серце калатало від хвилювання. Чи тому, що ми йшли кудись, куди, ймовірно, не можна було? Чи тому, що я знала: поруч Лука, і це значить, що мені не варто боятися?

— Ти зможеш піднятися? — Лука зупинився біля старого сараю, який виглядав так, ніби міг розвалитися від одного сильного подиху вітру.

— На дах? — я недовірливо подивилася на похилу конструкцію. Вона здавалась ненадійною, але, з іншого боку, у Луці було щось таке, що змушувало мене довіряти йому, навіть якщо це виглядало трохи божевільно.

— Довіряй мені, — він широко посміхнувся і простягнув руку.

Я схопилася за його долоню, і він допоміг мені піднятися на дерев’яну сходинку, що вела на дах. Вона скрипіла під ногами, і я на мить затримала дихання, очікуючи, що ось-ось щось піде не так. Але Лука вже заліз вище і тримав для мене руку.