Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Добре, що хоч хтось із нас отримав задоволення від цього дня, — тихо пожартувала я, але Лука тільки знизав плечима.

Командир тим часом почав видавати накази. Його голос прорізав повітря, як ніж, чіткий і різкий.

— Розподіл по кімнатах, — сказав він, зиркаючи на якісь списки у своїй руці. — Слухайте уважно.

Я стояла, тримаючи Роню, і мовчки чекала, коли назвуть наше ім’я. Поруч Маша перехрестила руки на грудях, явно нервуючи. Вона щось шепотіла собі під ніс, можливо, молилася, щоб нас усіх поселили разом.

— Роса, — нарешті сказав командир.

— Тут, — відповіла я, крокнувши трохи вперед.

— Ви будете в кімнаті з Рись. Кімната 563.

Мені хотілося перепитати, хто така Софія, але я тільки кивнула. Лука ледь помітно торкнувся мого ліктя, мовляв, усе нормально. Я повернулася до нього і кинула погляд, сповнений сумнівів, але він тільки підморгнув.

— А як щодо дівчинки? — швидко запитала я, перебиваючи командирський ритм.

Він зупинився, поглянув на мене так, ніби я щойно запитала щось вкрай дурне.

— Її відведуть у гуртожиток школи, — коротко відповів він, але я не могла з цим змиритися.

— Вона житиме зі мною, — заявила я твердо.

Я відчула, як Роня сильніше притиснулася до мене. Командир трохи примружив очі, мовчки вивчаючи мене.

— Це не за правилами, — сухо сказав він, але я не збиралася здаватися.

— Вона ще мала, — наполягала я. — Їй буде страшно самій.

Але мене вже не чули. Розподіл тривав, і я чекала, поки назвуть Машу.

— Сова, — пролунало нарешті.

— Тут, — відгукнулася вона.

— Ви в кімнаті з Сніг. Кімната…

Маша видихнула, і я зрозуміла, що вона розчарована. Нам усім хотілося бути разом, але, схоже, табір мав свої правила, і ми не могли їх змінити.

Ми стояли на майданчику, коли командир нарешті відпустив нас на п’ятнадцять хвилин, щоб ми занесли свої речі до кімнат. Повітря було прохолодним, але від напруги в мене вилиці горіли, ніби я щойно пробігла крос. Усе, що відбувалося, здавалося мені хаосом, але цей хаос був упорядкований і контрольований. Всі рухалися швидко, ніхто не гаяв часу.

— П’ятнадцять хвилин! — різко повторив командир, і я відчула, як ці слова б’ють по нервам, змушуючи рухатися швидше.

Я подивилася на Роню, яка стояла поруч, міцно тримаючи мій рюкзак. Її очі були наповнені якимось сумішшю страху й втоми. Вона виглядала так, ніби вже шкодувала, що взагалі опинилася тут.

— Роню, — я нахилилася ближче до неї, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все вирувало. — Ти поки що зі мною, гаразд? Потім ми вирішимо, як тобі буде зручніше.

Вона кивнула, навіть не дивлячись на мене. Її погляд ковзав десь по землі, ніби вона шукала там відповіді на свої запитання.

— Давайте швидше, — Лука вже рушив у бік корпусу, махнувши рукою, щоб ми йшли за ним. Його впевненість завжди мене дивувала. Здавалося, ніщо не могло його вибити з колії.

Я підхопила свій рюкзак, відчуваючи, як він тягне плечі вниз. Від важкості речей усе тіло ніби кричало, але я намагалася не показувати цього. Не хотілося виглядати слабкою перед іншими.

Маша й Шпак йшли поруч, розмовляючи про щось своє. Їхні голоси були приглушені, але я чула, як Маша щось жартує, а Саша голосно сміється. Ця їхня легкість завжди мене трохи дратувала, хоча водночас я їм заздрила.

— Як думаєш, ця Рись нормальна? — запитала я Луку, коли ми піднімалися сходами в корпус.

— Побачимо, — відповів він, не озираючись. Його голос звучав байдуже, але я знала, що він теж хвилюється.

Моя кімната була на другому поверсі. Вона виглядала звичайною: двоє ліжок, два столи, маленька шафа. Нічого зайвого, але й нічого затишного.

— От і новий дім, — пробурмотіла я, кинула рюкзак на одне з ліжок і зітхнула.

Роня зупинилася на порозі, ніби не наважуючись зайти.

— Це тут? — тихо запитала вона, і я кивнула.

— Так, але ти не залишишся тут. Я відведу тебе в гуртожиток пізніше, гаразд?

Вона кивнула, а потім тихо сказала:

— Я не хочу залишатися сама, Єво.

Ці слова вдарили мене прямо в серце. Я поглянула на неї й побачила в її очах той самий страх, який колись відчувала й я.

— Все буде добре, — я нахилилася до неї й обійняла. — Я завжди буду поруч, зрозуміла?

Вона кивнула ще раз, але цього разу її очі були трохи впевненішими.

Через кілька хвилин я віднесла її речі в гуртожиток, що знаходився трохи далі від основного корпусу. Там її зустріла вихователька, жінка років сорока з коротким волоссям і строгим поглядом.

— Це Вероніка Анісімова, — представила я її. — Вона новенька.

— Добре, дякую, — коротко відповіла жінка, але її голос був теплішим, ніж я очікувала.

Роня подивилася на мене, і я побачила в її очах запитання: «Ти точно повернешся?»

— Я скоро прийду, обіцяю, — сказала я і ще раз обійняла її.

Повертаючись на майданчик, я відчувала, як напруга росте. Всі вже зібралися там, і командир розпочав новий етап: розподіл по групах.

Наша команда стояла разом, і я була впевнена, що нас не розділять. Хоча всередині все одно було тривожно.

— Група «Терра-6», — голосно сказав командир, дивлячись у список. — Всі залишаєтеся разом.

Я видихнула з полегшенням і обернулася до Луки.

— Ну що, це доля, — усміхнувся він, перехопивши мій погляд.

Я теж усміхнулася. Можливо, це й справді доля.

Після того як нас розподілили в одну групу, на майданчику панувала тиша. Здавалося, що кожен із сотні людей, які стояли тут, затамував подих. Командир продовжував зачитувати списки, імена звучали чітко, майже механічно, ніби це був якийсь формальний процес, а не реальна подія, що змінить наше життя.

Я глянула на Луку, який стояв поруч. Його руки були схрещені на грудях, і він уважно спостерігав за всім, що відбувалося. Його очі блищали — то була його звична впевненість, яка не залишала його навіть у новій обстановці.