Анна Авілова - Срібне яблуко, Анна Авілова

Він дотримав слово, дане дівчині, що казна-звідки прибула. Він закрив ту сторінку, що лежала перед ним, як вічне нагадування його слабкості. Він може. Його сили величезні. І на цьому все.

Фелікс переговорив із ковалями, залишив метали, і вони з Епсом вийшли надвір. Фендерсон поглядав на короля з занепокоєнням.

— Ви погано почуваєтеся. Точно, як раніше,  - він не питав, він знав. У дитинстві найкращий друг батька намагався полегшити страждання короля, як міг. Шкода, що для цього не існувало засобів. - Що сталося? Де ви витратили стільки сил?

— Я не можу брехати, та й не хочу говорити. Верховній Раді мій вчинок не сподобається. А так,  ніхто не помітить змін.

— Ви витратили так багато сил, і ніхто навіть не помітить, куди саме?

- Саме так. Люди в палаці рідко дивляться на інших, їм більше подобається милуватися своїм власним відображенням.

Епс закинув голову до неба:

— Не знаю, чим ви там займалися, але сьогодні небо радує. Стало прохолодніше та свіжіше.

І справді, одне в його поганому самопочутті тішило - погода нарешті змінилася. В Айронвуді погода змінювалася залежно від настрою короля. Явище абсолютно незрозуміле, адже у світі Батька всі люди мали надсили, хіба могли вони впливати на навколишнє середовище? Невідомо. Але тут практично завжди була однакова погода, хороша помірно-сонячна. Фелікс завжди був спокійним і байдужим, тому й небо було спокійним. У душі він давно мріяв, як і решта мешканців побачити яскраве сонце чи дощ із грозою. Але нічого не злило його по-справжньому, як нічого й не тішило. Тому погода залишалася незмінною вже довгий час. Востаннє дощ йшов три роки тому. Нині завдяки його хворобі стало похмуро. Не найкращий варіант, зате хоч щось нове.

Поки вони з Епсом йшли до складів повз будинки мешканців села, Фелікс мріяв лише про те, щоб робочий день скоріше закінчився, і він міг вирушити у своє затишне місце – скельну печеру. Ці печери знаходилися глибоко всередині скель, до них вело безліч водних тунелів, вхід до яких починався з великих печер, видимих з пляжу. Він пірнав під світлом, що струменіло від сенеял і відсував воду з однієї з печер, закриваючи вхід шторою з води. Часто в печері виявлялося кілька сенеял, які не встигли виплисти. І вони, розвалившись на камінні, лежали, випромінюючи своє неймовірне світло, і дивилися на Фелікса. Іноді вони парили над підлогою печери. А він дивився на них і ні про що не думав. Просто спокій, просто відсутність усіх цих людей, до яких йому немає діла.

Іноді думки таки наздоганяли його. Він думав про свою втрачену сім'ю, хоч спогади про них дедалі більше розпливалися з роками у невиразні уривки. Думав про Касандру або ще про якусь леді. Але думати про батьків довго не виходило, адже це одразу нагадувало йому, що, якби вони були поруч, усе його життя могло б бути іншим, а тема про жінок взагалі завжди була найкоротшою в його думках. Йому подобалося спати з ними, мабуть, як і будь-якому чоловікові, і більше вони його не цікавили. Касандру він знав з дитинства, вона була не такою, як усі інші: розумною, розважливою, розуміючою. У дитинстві вона підтримувала його, виснаженого роботою, можна навіть сказати, що вони товаришували. У дорослому житті йому подобалося розмовляти з нею, він хотів її більше за інших, але та дитяча близькість загубилася разом з його втраченим дитинством.

Усі кажуть, що він її кохає. Він чув це багато раз. Але він ніколи цього не говорив. А чи відчував взагалі подібні почуття? Навряд чи. Фелікс хотів, щоб вона стала його дружиною. Втім колись так і буде. Але кохання... Він не любив її. Ніколи. Просто тому, що він не любив нікого.

Король, занурений у свої думки, повернув голову на якийсь шум. Вдалині біля будинку з жовтими віконницями потихеньку збиралися люди. Фелікс зупинився, хоча зазвичай його не особливо цікавили простолюдинські зборища. Він побачив її - Джейн і того хлопчика, якого він вилікував вчора ввечері. Джейн, у прекрасній золотій сукні стояла на колінах посеред землі та пилу і цілувала ноги хлопчика. Цілувала Ноги Хлопчика!

Король так і встав, наче перед ним різко виріс невидимий мур. Він був настільки збентежений і здивований, що слідуючи  домовленності з Джейн, він мав би вилікувати ще одного мешканця сірого будинку. Чому вона не хвилюється про свій зовнішній вигляд, про те, що про неї подумають оточуючі? Таких роззяв, що різко завмерли як і король, вже зібралося чимало. У неї взагалі є почуття гидливості?

У цей момент Джейн підвела очі. Її щоки були мокрими від сліз, але вона широко посміхалася. Вона побачила Фелікса і, притиснувши долоню до серця, трохи опустила голову. Знак подяки? Навіщо вона трималася за серце?

Хлопчик, теж побачивши короля, почав радісно йому махати. Королеві ніколи не махали діти. Всі тільки кланялися побачивши його. Що за фамільярність! Люди довкола переводили погляд то на короля, то на хлопчика. Хлопчик почав підбігати до роззяв і кричати:

— Тепер я такий, як усі. І ви не можете зі мною не розмовляти.

І, весело оббігши кілька будинків, він схопив повітряного змія і помчав за межі Великих Садів до колишніх полів. Жителі Айронвуда вже обступили матір хлопчика, обсипаючи її запитаннями. Раптом всі як один повернулися у бік Фелікса. Він стояв досить далеко, щоб чути їхні розмови, але припустив їхню реакцію, що вона якраз сказала, що це його рук справа. Вони дивилися одночасно здивовано і перелякано. А сам Фелікс захотів раптом втекти від усіх. Його наповнили відразу стільки емоцій, у яких він не міг розібратися.