Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— Доброго ранку, — хриплим голосом сказав Артур, як тільки я розплющила очі.

— Як ти зрозумів, що я прокинулась…

— Ти почала кліпати. І вії лоскочуть мені шкіру, — він засміявся і я теж.

— Треба було лягти на подушку, — я підняла голову та зустрілась з трохи сонним поглядом чоловіка. 

Після вчорашнього я лежала на його грудяха, а він гладив мене по оголеній спині. Так ми й заснули, що я цього навіть не помітила. І лише зараз я прокинулась, навіть не знаючи, яка година.

— Нас вже давно кликали на сніданок, — продовжив говорити Артур, — бабуся ледь двері не виломала. Та я переконав її, що ми ще не голодні.

— Чесно, я б залишилась тут назавжди, — я важко видихнула, — такої рідної та теплої атмосфери не було в мене навіть тоді, коли мої батьки були живі. У вас тут все так… колоритно і цікаво.

— Це вже дідуся нема. Він був ще той жартівник. Думаю, він би тобі сподобався.

— Ти мабуть схожий на нього? Бо так я не знайшла схожості в тебе ні на батьків, ні на бабусю.

— До речі, так. Всі кажуть, що я його копія. Може якось знайду фото і покажу.

Я довго дивилась на губи Артура, а потім присунулась ближче і поцілувала його. Здається, це йому дуже сподобалось, бо він миттю сильніше обійняв мене та притис до себе. Ми досі були голі, то ж стало відразу дуже душно. Поцілунок затягнувся і ми обоє були готові до того, щоб було продовження. Але весь настрой зіпсував черговий стукіт у двері і слова, що сніданок точо вже давно охолов. Ми з Артуром лиш засміялися та почали збиратися. Я випадково зачепила свою сумку і згадала, що є всередині там далеко на дні. На декілька секунд зависла, але потім зрозуміла, що це більше мені не потрібне. Я не зроблю цього. 
Після сніданку я вирішила знову прогулятися в ліс. Артур повинен був щось допомогти батькові, тому я ходила сама. Я вдихала цей аромат осіннього лісу і розуміла, що це найкраще місце, де мені доводилось побувати. Я не слідкувала за часом, тому навіть не знала, через скільки годин повернулась назад. І мене зустрів Артур, який був чомусь стривожений.

— Що сталося? — я підійшла до нього та поклала руки на його груди.

— Я… мені дзвонили з роботи. Там у них щось сталося. І просять мене приїхати терміново.

— О-о…— протягнула, — це… розумію. Ти мусиш.

— Ти…ти може хочеш залишитися тут? А я потім повернуся.

— Ні-ні, ти що. В тебе дуже гарна сімʼя, але… мені самій тут буде точно некомфортно, — я ніяково посміхнулась.

— Тоді варто піти збиратись, — Артур обійняв мене та так міцно поцілував, ніби зовсім не хотів відпускати. 

А мені насправді дуже не хотілося їхати. Проте самій і справді залишатись тут було не варто. Бабуся Артура зі собою дала нам стільки їжі, що вистачило б на цілий тиждень. І чомусь дуже плакала, коли ми вже їхали. Але Артур сказав, що вона це робить завжди. 
Хоч і було сонячно, але дорога назад здавалась мені похмурою. Я захотіла втекти і зробила це. Проте вийшло ненадовго. І зараз знову потрібно повернутися в цей жахливий світ. Зустрітися з дідусем. І сказати йому, що я не виконаю того, що він вимагає від мене. А може й не варто. Просто мовчки повернусь додому і буду жити своє життя. Артур підвіз мене додому, а точніше, до того будинку, який для нього я називала своєю адресою. Чоловік всю дорогу був напружений та мовчазний, але я не допитувала та не вимагала пояснень, адже він сказав, що на роботі щось сталося. Отже щось важливе, якщо він практично зірвався з місця і поїхав. Я поцілувала його в губи, ненадовго затримавшись в поцілунку. А Артур провів долонею по моїй щоці і пильно дивився в очі. Від такого зорового контанку в мене пробіглись мурашки. А потім все ж таки ми попрощались. 
Квартира зустріла мене так, наче я нікуди і не їхала. Ніби просто виходила до магазину. Кинувши сумку на ліжко, я почала нервово витягувати всі речі. Дібралась до пістолета. Як дивно, що глушник я прикрутила одразу. Але цього я не памʼятаю. Невже в мене все ж були такі думки… Глянувши на ту гору речей, я зрозуміла, що не хочу їх розбирати. Тому вирішила піти прийняти душ, бо все-таки як би добре не було в тому селі, а от з водою там проблеми. Завжди доводилось гріти її самостійно та користуватись мискою. Я до такого зовсім не звикла. Коли вийшла з ванни, то накинула на себе лише теплий халат. І в той же момент задзвонив дверний дзвінок. Хотілося вилаятися і жбурнути чимось у того, хто прийшов. І я чогось наче й знала, кого побачу за дверима. Але помилилась.

— Добрий день, — переді мною стояв один з охоронців дідуся. Величезний кремезний чоловік, незважаючи на те, що йому вже було десь за сорок.

— Вітаю…— я прочистила горло, — що таке?

— Северин Богданович хоче вас бачити. Я слідкував за вашим домом всі ці дні по його наказу. І повідомив, що ви вже тут, — він говорив все прямо, без жодної емоції. Цим він дуже відрізнявся від Тараса, якого я і думала зараз побачити. Але на щастя, це не він.

— Добре. Добре… я… зберуся. І поїдемо.

— Поспішіть. Бо ваш дідусь чекає на вас вже давно.

Охоронець зачинив двері і як я зрозуміла, залишився чекати в коридорі. Я сама до себе здивувалась і спіймала себе на думці, що хотіла б саме його в особистій охороні. Тому що він поважає мої особисті кордони та не виносить мозок. 
Через двадцять хвилин ми вже їхали в авто. Звичний запах дідусевих цигарок так сильно вʼївся в салон, що навіть без його присутності знаходитись всередині було неможливо. Ненавиджу, коли палять. Але згадалося, як на весіллі Артур теж мав цигарки, коли ми тоді ніби-то сварились. Але це було вперше і востаннє. Більше я не бачила, щоб він палив. І це якось... дивно.

— Нарешті зʼявилась, —дідусь не сидів за столом, як звично, а стояв біля вікна.

— Не розумію, для чого в черговий раз мене кликати, — я схрестила руки на грудях.

— Просто спитати, як справи? Як відпочила? Ти ж моя онука, хіба я не маю права цього знати? — він не відривався від вікна, то ж я розмовляла з його спиною.

— А якщо я не хочу відповідати? То можу йти? У мене ще були плани…