Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

і щастям наповниться моє життя. Й незнайомець, пан той, не наглив мене більш, мовчки чекав моєї відповіді, та мов знав він, що не зможу я встояти пред такою спокусою, не зможу проґавити можливість заволодіти тобою, якою б ціною то не було досягнуто, чого б то мені не було варте.

Й не довго я думав, декілька хвилин лиш, а потім зітхнув, набрав повітря в легені й промовив і боязко, й щасливо водночас:

— Згоден я.

Незнайомець всміхнувся.

— Навіть порушити монашу обітницю згоден?

Я покривився. Тобі, Марфо, зізнаюся зараз, що чернече життя ніколи не було для мене особливо важливим. Після смерті матері, опинившись у порожній, злиденній хаті, я раптом перестрашився, що з голоду ще помру, й подався до монастиря, бо там, казали, людей привітають, зодягнути й поїсти дадуть, не пропадеш. Ось я й пішов, на постриг згодився, мало думаючи про душу свою безсмертну, то єгумен усе мені туркотів, що маю я про неї подумати, маю спасатися, а я не сперечався — постриг, то нехай буде постриг. І коли тебе побачив, то вже й не пам’ятав у серці своїм про постриг той, я був лише закоханим чоловіком і єдиного бажав — оволодіти тобою, бути поряд тебе. Й не сумніваючись уже, твердо промовив:

— На все згоден!

— Добре. Тепер треба підписати угоду між нами.

Далі все було, наче уві сні тому. Незнайомець підійшов до мене так близько, що я почув сморід, ніби козлячий, що надходив від його загорнутої в чорне одягання постаті, та якось геть байдуже мені то зробилося, я лише мовчки спостерігав, як простягає він мені папір, прикрашений печаткою, розгортає його та суне мені разом із гусячою пір’їною.

— Чорнил немає… — шепочу я дещо розгублено, й пан той знову сміється, й тхне від нього козлятиною, хоч волай.

— Кров’ю підпишеш.

Мені знову заробилося страшно.

— Та я ж… я й неписьменний.

— Єгумен навчив тебе писати ймення, не бреши.

Я знову завагався, мов щось заважало мені остаточно пристати на служіння тому пану, й зараз я знаю, що то були молитви старого єгумена, котрий молився за спасіння душі моєї, й сумніви оволоділи мною, й страх, хоча хвилину тому твердо певен був, що нічого не змінить мого рішення. Пан спостерігав за мною з холоднокров’ям та терпінням справжнього хижака, а потім я підняв очі й геть поряд себе побачив його очі — палаючі у темряві червоним полум’ям очі неживої істоти. Й усі сумніви вивітрилися мов з моєї свідомості, про все забув я й лише покірливо простягнув свою мозолисту руку, коли його рука, з довгими нігтями, котрі радше були схожими на кігті, простягнулася до мене, ніготь одного його пальця вп’явся в мою руку, роздираючи її в кров, і тоді я покірливо підписався на папері, не відаючи, що там написано, нічого не знаючи. Й відразу тиша ночі змінилася завиваннями пронизливого вітру, гарчання грому почулося над головою, блискавиці вдарилися над річкою, й пан той зареготав переможно, й регіт його зовсім нелюдяний змішався з ударами грому.

— Нарешті ж ти таки мій, Данило! Я отримав тебе, як давно бажав, від того дня, коли твоя нечестива мати породила тебе на цей світ, зблудивши з власним батьком. Так, Данило, ти в страшному гріху народжений, власного діда є син, і тому такий бажаний був мені. Багато душ тобою я здобуду, але тебе не ображу, отримаєш ти свою Марфу Стоянову, усе матимеш, і смерть не буде владною над тобою, й могутність подарую тобі, якої не знав ніколи.

Наче й страшні слова промовлялися паном тим, з ударами грому я відчув, як холод від нього проникається глибоко в мене, смердючою хмарою наповзається на мене, заполоняє собою кожну мою часточку, починає володіти мною, й слова його видаються солодкозвучливою музикою, й служити мені для нього вже бажається так сильно, й погляд палаючих червоним очей, що зробився таким близьким, — він не лякає вже, а навіть подобається, і я геть йому підвладний…

Данило замовк, його несподівана й страшна сповідь обірвалася враз, як і пролунала, а я лежала біля нього, мов заклякнувши, мов геть закам’яніла, й не могла навіть слова куценького вимовити. Те, що я несподівано почула… Я здогадувалася, що чоловік мій був під владою духа нечистого, але почути з його власних вуст про те, як усе то трапилося… Батечку мій рідний, як же страшно мені зробилося від тої розповіді, так страшно, мов я того пана, описаного чоловіком, побачила на власні очі поряд себе, й побачене було неймовірно лячним, таким лячним, що кортіло підхопитися на ноги й бігти геть, та не могла я поворушитися, не могла навіть відсторонитися.

Лежала в темряві спочивальні, чула зовсім поряд дихання чоловіка, але самого його не бачила, й коли те мовчання заробилося для мене просто-таки нестерпним, промовила тихо:

— Чому ти мені про це розповідаєш?

Данило сказав замислено:

— Й сам не знаю. Можливо, ніч сьогодні особлива, єгумен помирає в монастирі й молиться насамперед про мою душу, ось мене й попустив той дух, що тримає вже стільки літ. Хоча, казав пан мій, що я ще від народження був йому присвячений матір’ю своєю й завжди перебував у владі його, тільки не настільки повно, як після тої зустрічі біля Сули.

Я таки осмілилася промовити:

— Я би хотіла, щоб ти таким назавжди залишився — спокійним і рідним, звичайним чоловіком.

Данило нічого не відповівся на ці слова мої, а потім і взагалі поснув, та я ще довго не спала й, дослухаючись до його дихання, лежала поряд. Задрімала лиш тоді, коли за вікном його покоїв почало благословлятися на світ, а ранком прокинулася у порожньому ліжку, й десь у куточку мого серця билася відчайна надія — а раптом Данило й справді переміниться? Раптом і справді полишить його за моїми молитвами та молитвами старого єгумена злий дух, котрий володіється ним? Серце моє, усе в кривавих ранах завданих ним образ, було вже згодне пробачити все, пробачити всі ці роки пекельного існування поряд нього, тільки б закуштувати мирного життя, зажити, як усі люди.

Коли заскрипілися двері до його покоїв, я вся напружилася, застигла на ліжку нерухомо з відчайною жагою побачити нового Данила — того ніжного та ласкавого, котрим він був минулої ночі. Але одного погляду на його високу постать було достатньо, аби зрозуміти — ні, дива ніякого не трапилося. На