Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Й він спав, він навіть не поворушився, але, коли я схилилася над ним і рука моя налилася силою, уже готова завдати смертельного удару, він раптом прошепотів ніжним голосом:

— Марфуня!

Що за чари торкнулися мого серця, яка отрута вклалася в нього цими словами? Але я була вже не я, ніж сам випався з моїх враз ослаблих рук, і тільки місяць уповні бачив у вікно, як впалася я до його обіймів, як млілася та завмирала від солодкого тремтіння, мов зачарована відповідаючи на поцілунки та пристрасть того, кого ще мить тому так ненавиділа й кого прийшла вбити. Не знаю, чи то зачаклував він уже мене так, чи розум я геть утратила, тільки в ту ніч була я йому жінкою більше, ніж усі роки нашого шлюбу. Він наче іншим став, наче те чудовисько, що було присутнім у нім усі роки нашого подружнього життя, незрозумілим чином кудись поділося й до мене повернувся той Данило, котрого я запам’ятала ще як смиренного ченця, як свого нареченого, й поснулі було почуття пробудилися в мені.

Потім він лежав поряд у тиші та темряві своїх покоїв, деякий час мовчав, і я не чіпала його, думала вже, що поснув він, і здивувалася, коли почула голос його тихий, спокійний:

— Давно зі мною не траплялося такого просвітління. Знала б ти, Марфуню, як утомився я від самого себе, але нічого вже поробити не можу. Заради можливості бути поряд тебе я продався поганій силі, прирік себе на це існування.

Я помовчала й обережно промовила.

— Я не просила тебе робити цього!

Данило тихо гмикнув у темряві.

— Не просила, то правда! Але ж я сам був наче одержимим тобою, не міг ні жити, ні спати, ні їсти, а лише про тебе одну й думав, марив тобою, чекав тої хвилини, коли приїдеш ти до монастиря, з таким нетерпінням… А коли побачу тебе — таку байдужу, але до неможливого гарненьку в багатім своїм, заможнім одяганні, так і заболить серце моє, й думка пронизає, що нічого б не пожалкував, навіть душі своєї безсмертної, аби тільки поглянула ти на мене прихильно, аби побачила нарешті серце закохане моє… Й такі думки все частіш стали навідуватися мені в свідомість, невідступно там перебувати, аж потім єгумен відіслав мене пасти худобу подалі від монастиря й від тебе. Гадав, старий, що так врятує мене, а вийшло, що погубив навіки… й ченця в мені згубив, й душу мою безсмертну. Удень ми з іншим ченцем дісталися гарного місця, де й трави було багато, й річка зміїлася поряд, і місцинку собі для ночівлі затишну дібрали. Вечорілося, то супутник мій приготував каші пшоняної пісної з грибами засушеними, ми попоїли, хоча я й не мав охоти великої до будь-якої їжі, але все ж каші тої спробував, і дуже скоро чернець захропівся, наче сон на нього хто навіяв, хоча до цього й виглядався досить бадьорим. І тільки він поснув — а я зирк: біля бережка стоїть незнайомець у чорному одязі, але не в чернечому, а зовсім іншому. Звідки взявся той чоловік, я не втямив, тільки здивовано дивився на нього з якусь хвилину, й здивувався ще більш, коли назвав він мене раптом на ймення, та не на чернече, а тим іменням назвав, котре мати дали при народженні й котрого зрікся я, коли постригався.

— Здрастуй, Данило.

Я, як сидів, то з чемності звівся на ноги, вклонився.

— Доброго вечора й вам, пане.

Незнайомець зробив крок до мене, зупинився.

— Ну, Данило, все ще бажаєш ти оволодіти донькою купця Стоянова, усе ще жадана для тебе Марфа Стоянова?

Я з подиву, що незнайомцю відомо про сокровенні мої почуття, так і рота роззявив, а він посміхається неясним лицем своїм і все наближується до мене, і все холодніше робиться довкола, хоча ніч та видалася теплою й багаття поряд мене горілося. А незнайомець посміхається, й так глузливо, мов кепкує з мене.

— Ну, Данило, чого ж мовчиш?

Я трішки осмілився.

— Як знаєте мої думки?

— Ха, я про тебе багато чого знаю, бо спостерігаю за тобою дуже давно, ледь не від самого твого народження…

Я здригнувся.

— То ви, можливо, батько мій?

У темряві було видко, як спалахнулися очі незнайомця.

— Можливо, й батько.

— А чому покинули нас із матір’ю?

Чоловік махнув рукою.

— Безглузді ти запитання ставиш, тільки час мій марнуєш, а в мене він є обмежений. До того ж невдоволення ти моє викликав велике, коли після смерті матері пошвендяв до монастиря. Й чого ти там, питаю, забувся?

Я розгубився від такого запитання.

— Душу свою пішов спасати…

Сміх незнайомця обірвав мене на півслові, а сміявся він так, що морозко й муторно робилося на душі, нічого людяного не було у сміхові, як не було нічого людяного й у тому, хто розмовляв зі мною на випасі. Й лячно мені, й якось неприємно заробилося від сміху того, й страх почав заповзатися до серця, наче воно вже знало, хто розмовляє зі мною. А він продовжував, вилискуючи у темряві очицями:

— Гадаєш, душу свою врятувати, ченче? Як рятувати її зібрався, коли про купецьку доню і вдень, і вночі мрієш, коли грішне об ній думаєш, коли пристрасні думки до серця допускаєш? Ні, Данило, душі своєї ти не врятуєш, бо народжений ти був для того, аби працювати на мене, моїм рабом ти був народжений, і хоча гадав заховатися від мене в стінах обителі, так від мене ж неможливо заховатися навіть там, особливо тобі.

Ось тоді я вже перестрашився не на жарт.

— Хто ви?

Незнайомець оглушливо розсміявся.

— Багато найменувань мені давало людство за віки, але для тебе буду я лише паном. Й ти послужиш мені, Данило, до останнього свого подиху послужиш мені вірою та правдою, та я не полишу тебе, статку тобі дам панського, й донька Стоянова, мов перестигле яблуко, впадеться до твоїх ніг, буде вона твоєю всім серцем, як зараз не помічає, та потім і життя свого не зможе без тебе уявити…

Говорив він ті слова для мене такі бажані тихим, наче гіпнотизуючим голосом, і я замислився, уявив собі, як і справді ти покохаєш мене, сокровенна мрія моя виповниться й не буду я вже, страждаючи, дивитися, як проходиш ти повз мене, наче і не помічаючи, мов порожнє я місце, а закоханими оченятами зазориш до мене