Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Мері здригнулася й опустила очі.

— Що ти — маман же як полишити? Та й не відпустить вона мене, й до того ж… — Відчайно почервонівши, Мері враз зніяковіла й знову опустила винуваті очі.

Ліза взяла сестру за прохолодну долоню.

— До того ж — що?

— Та так, нічого. Не звертай уваги.

— Ти любиш його, справді? — прямо запитала Ліза, але їй так не хотілося, аби така світла та чиста людина, як її сестра, кохала такого чоловіка, як Роман Якович Кажановський. З іншого боку, вона розуміла, що не зможе заборонити сестрі кохати когось, навіть того ж Романа Кажановського, темну сутність котрого бачила лише вона в бібліотеці.

Мері звела на неї погляд великих блакитно-сірих очей, і в них плескалися зараз і провина, і жар від кохання.

— Люблю, — тихо відповіла вона, одразу зрозумівши, кого Ліза має на увазі, й в очах її з’явився новий, незнайомий для Лізи вираз, якась ніжність, котра зробила очі Мері гарнішими, ще більш блакитними. — Я не хотіла, Лізо, справді не хотіла, я боролася сама з собою, я ж знала, що то не добре — кохати нареченого власної сестри. Але це почуття виявилося набагато сильнішим від мене й чим більш я душила його у собі, тим сильнішим та наполегливішим воно робилося, владно захоплювало моє серце. І я виявилася такою безсилою перед ним, і тепер почуваюся такою виною переповненою перед тобою…

— Не треба, люба, — ласкаво перервала сестру Ліза, погладжуючи її руку. — Ти ні в чому переді мною не провинилася, я жодної хвилини не кохала Романа Яковича. Але буду з тобою все ж чесною до кінця й скажу, що я б не хотіла, аби ти кохала цього чоловіка.

Мері нахмурилася.

— Але ж чому, Лізо? Невже ти не бачиш, який він гарний, яка він вихована, чемна та ввічлива людина? І я ніколи, чуєш, Лізо, я ніколи не втомлюся захоплюватися ним, кохати його, нарешті. Й тепер, коли ти відмовилася від нього, я вірю, що він і є моя доля. Я подарую йому своє кохання, я зроблю його найщасливішою людиною в цілому світі.

Слухаючи цю палку, пристрасну промову, Ліза не сказала більш і слова, тільки обійняла молодшу сестру й поцілувала в оксамитову щічку.

— Нехай буде так. Я тільки хочу, аби ти була щасливою.

Мері просяяла усмішкою.

— І я буду. Буду найщасливішою у світі.

Як Лізі кортіло того, аби слова сестри виявилися правдою, але все ж щось заважало їй віритися в це. Можливо, то була лиш її власна упередженість проти Романа Яковича, але не могла вона чомусь повірити, що та людина зможе зробити щасливою її сестру.

Відмовившись вечеряти, вона за допомогою ледь не ридаючої Парасі склала свої речі до невеличкої валізи й уже переодягнулася до сну, коли у двері постукалися. Щось невдоволено пробубонівши під носа, Парася пішла відчиняти й повернулася з книжечкою — збіркою сонетів Шекспіра.

У Лізи чомусь гучно забилося серце.

Парася простягнула їй книжечку.

— Ось, сказали, що пан Ярослав вам передав.

— Поклади на столик.

Налаштована провести ніч у кімнаті Лізи, Парася, позітхавши скрушно ще хвилин зо десять та пробубонівши про те, яка то є кепська справа — їхати з подібних розкошів у невідомість, нарешті вмостилася на диванчику, а Ліза, розгорнувши книжку, чомусь всміхнулася з ніжністю, коли з неї випався невеличкий папірець.

«Налякавшись мого поцілунку, ви забули про ці листи.

Можете залишити їх собі».

Ці слова були написані гарним і чітким, упевненим почерком, але чомусь вони змусили серце Лізи здригнутися. Перед очима виникло вродливе, чорнооке лице, та вона прогнала його з думок і рішуче взялася за лист, котрий не встигла прочитати ввечері. Ні, вона зовсім не стане думати про цього чоловіка — вона завтра поїде з цього дому, назавжди поїде від нього й забуде його.

Або хоча б спробує це зробити.

«Здрастуйте, любий таточку!

Як довго я не писалася вам… Майже десять літ минулося з того вечора, коли наважилася я вперше написати вам про свої жахи. Й за цей довгий час вони не зниклися, зовсім ні, вони зосталися зі мною й заробилися ще більш страшними. Вони полишили від вашої рожевої личком любої Марфуні лиш тільки бліду та змарнілу тінь. Тінь, котра приречена бути зачиненою на все життя у стінах цієї холодної, кам’яної гробниці. Де поділася краса моя пишна та квітуча, де щічки мої рум’яні, де сила мого ще молодого, колись дужого тіла? Немає вже всього цього, й ще не стара роками, я дивлюся в дзеркало й бачу в нім бліду, худу та виснажену жінку невизначеного віку, з темними колами під очима, згаслим поглядом колись таких вродливих очей, у котрих тепер навіки застиглися ненависть та страх. А та тварина квітне, й старости йому немає, усе таким же молодим полишається, тільки волосся на скронях посивілося, мов хто білі стрічки заплів у його чорну гриву. Каже, то в його матері в роду так було.

Ой, батечку мій рідненький, любий мій, як же я ненавиджу його, усім своїм єством ненавиджу, усім серцем своїм багатостраждальним, ненавиджу з такою силою, що навіть іноді й самій робиться лячно від тої ненависті. Й скільки разів за ці десять років бажала я вбити того звіра, скільки разів заслабка долоня моя затискала гострого ножа, аби зарізати тварюку. Та його ж мов нечиста сила оберігає, й усе він знає, й усі наміри мої вбивчі відає, й тільки сміється з мене, залізною рукою перехоплюючи мою руку, в котрій так часто буває вготований для його вбивства ніж. Першого разу він тільки розсміявся тим своїм сатанячим сміхом у моє розгублене лице і все продовжував сміятися так, що в мене кров холонулася в серці.

Іншого разу, коли важка туга накрила моє серце й украла мій сон, я не втрималася й знову під завісою ночі прокралася до його покоїв, а холодні пальці мої мертвою судомою затискали великий ніж, я йшла з твердим наміренням убити його, я по вінця переповнила душу свою й серце палкою ненавистю, знала, що не здригнеться моя рука.

В покоях його було тихо, повний місяць насвічувався на широке ліжко, на котрому він спав один, без чергової дівки, що так часто примощувалася поряд. Я рухалася, мов тінь, так уже тихо, боячись навіть дихнути, аби не пробудити його.