Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Вона зробила свій вибір.

Вона покинула Кажановського. Покинула назавжди.

Й повернеться до Миргорода.

Вона зрозуміла це в ту хвилину, коли обернулася до нього біля дверей. Зрозуміла й відчула глибоке, неймовірне полегшення, мов важке каміння, що здавлювало її серце останнім часом, раптом звалилося, дозволивши нарешті зробити ковток свіжого повітря, ковток свободи та самого життя. Й відчувала, самим серцем відчувала, що вчиняє цього разу правильно, єдино правильно. А маман нехай тепер кричить, нехай лютує, але вона вже від свого не відступиться. Нехай маман і відвернеться від неї, та вона знала, що Мері цього не зробить, вона не відвернеться, бабуся теж, а що стосується маман — так і до цього розриву заручин маман ніколи не проявляла до Лізи надто палких та теплих материнських почуттів, і вона вже звикла так жити, звикнула обходитися без сердечного тепла найріднішої людини.

Маман чекала в її кімнаті. Велична, як завжди гордовита, вона зустріла Лізу запитливим поглядом.

— Ну?

— Я завтра їду звідси!

— Елізо!

— А ви можете поїхати зі мною, маман. Немає потреби змушувати Мері заради грошей робитися дружиною Романа Яковича. Можете мені повірити, що вона вам за це не подякує.

Маман несподівано розсміялася.

— Скажи, Елізо, ти й справді така сліпа чи тільки вдаєш? Та твоя сестра ледь не задихається від кохання до Романа Яковича й згодна хоч зараз замінити тебе. Хіба не бачиш ти, якими очима вона на нього дивиться? Та страждає, дурненька, що покохала нареченого сестри.

Ліза тільки розгублено мовчала. Невже її маленька Мері й справді закохалася в Романа Яковича? Безперечливо, він є досить привабливим та вродливим чоловіком, і тільки те, що сама вона полишалася до нього геть байдужою, не означало, що його не могла покохати інша жінка, нехай навіть Мері, але ж… Ось саме це «але» й непокоїло її чомусь дуже сильно. Та й не бажала вона того, аби її наївна, чиста та добродушлива Мері кохала цю людину. Нехай когось іншого, але тільки не його.

— Єдине, що мене непокоїть, — обірвала її думки маман, і Ліза помітила, як затуманилися її очі тривогою, — це те, що самого Романа Яковича наша Мері не надто приваблює, вона для нього ще таким дитям видається. Йому потрібна ти, я не раз бачила, як він на тебе дивиться. — Вона помовчала, й мовчання те ледь не дзвеніло від напруги, що панувала між матір’ю та донькою. Й наступні слова маман змусили Лізу здригнутися. — Але моли Бога, аби Роман Якович таки захопився Мері й згодився проміняти тебе на неї. Бо інакше в тебе не тільки не полишиться більше матері, а я власними вустами прокляну тебе за те, що ти кидаєш нас знову в злидні, відмовляючись від шлюбу з Романом Яковичем. А слово матері чується й на небесах!

— Мамо!

Уперше з дитинства назвала Ліза так матір, але баронеса зосталася байдужою, мов і не почула цього відчайного заклику доччиного серця. Підібравши поділ сукні, вона з холодним та суворим лицем вийшла з кімнати, промайнувши повз Лізу, мов повз пустоту, залишивши її чи не вперше в житті оплакувати материнську холодність, відсутність у ній любові та сердечного тепла, котрих вона шкодувала для дітей. Й виявляється, як же воно боляче знати, що єдину цінність у материнських очах ти маєш як та тварина, як худобина, котру можна вигідно продати, а коли це стає неможливим, то й ти втрачаєш свою цінність.

Перетнувши кімнату, Ліза поглянула у вікно. Тиха, сонячна днина повільно переходилася у тихий теж, безвітряний вечір. Маєток «Гніздо Кажана» почав повільно мов дрімотою обгортатися, щось було в нім такого, що нагадувало істоту, котра вже готувалася до сну. Ліза замисливо дивилася на зелені простори за вікном і думала про те, що могла би полишитися тут і стати господинею «Гнізда Кажана», такого гарного маєтку, але мов якась невидима сила наче виштовхувала її з цього будинку, освяченого не святими молитвами, а служінням іншим, темним силам. І не вона одна страшилася цього місця, згадати хоча б красуню Марфу, дружину Данила Кажана. Як же шкода, що сама Ліза не встигнулася дочитати її листів. Ярослав Кирилович, певне, забрав їх собі… Пригадавши господаря маєтку, Ліза спохмурніла й відійшла від вікна. Нікому, а найперше самій собі, не хотіла вона зізнаватися, що, бажаючи відчайно поїхати з цього дому, вона не менш відчайно не бажала їхати від його господаря. Вона боялася сама собі у тому зізнатися, бо не розуміла, хто він є в її житті — цей дивний та незрозумілий Ярослав Кажановський. Спочатку ж вона його страшилася, потім почала жалкувати й втрачати спокій за його присутності, а тепер і геть не тямила, що саме почуває до нього. Та що б не почувала, а все одно завтра ж поїде звідси до рідного Миргорода й тільки й забере, що згадку невідступну про чорноокого дивного чоловіка з чаруючим, чаклунським поглядом та сивими стрічками у чорному волоссі.

5.

До пізнього вечора Ліза майже не присіла. Спочатку вислуховувала Парасю, котра вчинила ґвалт, коли дізналася про від’їзд любої своєї панночки, а потім прибігла переполохана Мері. Дізнавшись про розрив Лізи з Романом Яковичем та завтрашній її від’їзд, Мері вчинила дещо дивно. Спочатку вона зраділа — Ліза помітила з того, як засяялися радістю її блакитно-сірі оченята, яке щастя заплескалося в них безмежним морем. А вже потім, коли вона дотямила, що Ліза їде, кидає їх із маман, радість та затьмарилася, а щастя зниклося. Бідна маленька Мері, вона зараз просто розривалася між любов’ю та відданістю до сестри та незнайомим її ще майже дитячому серцю почуттям до нареченого сестри. Нареченого, котрий зараз зробився вільним.

— Лізо, але ж чому ти так поспішаєш? — запиталася вона після довгого мовчання, з ваганням поглянувши в очі Лізи, й та з болем побачила в очах сестри біль. — Чому ти не хочеш ще тут пожити, поряд нас?

Ліза зітхнула й похитала головою.

— Не знаю, Мері. Я й сама не знаю, але щось наполегливо гоновить мене звідси. Й якби ж ти тільки знала, як важко знаходитися мені в цих стінах.

— Чому?

— Не знаю.

— Так, будинок цей і справді є неприємним, — задумливо протягнула Мері, й очі її на якусь мить затягнуло смутком і страхом.

І Ліза запропонувала те, чого сама так бажала.