Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

порозі переді мною знову стояв той звір, котрий зруйнував моє життя, й очі його горілися тим пекельним вогнем, який я так ненавиділа. Не надто здивована, я тільки зітхнула. Не знаю, що трапилося вже з ним уночі, але та переміна була недовгою, він знову повернувся до себе звичного, й ненависть у моєму серці, котра була притихлою, зачаїлася від його несподіваної ніжності, — вона запалалася з новою силою. Й той звір, огидно вишкірившись, почав уже наближатися до мене, закляклої на його ліжку… Нахилився на мить, підібрав випалий з моїх пальців ніж, поглянув недобре.

— Знову вбити мене приходила? — прошипів він, нахиляючись так низько, що я відчула від нього вовчий сморід, котрого чомусь геть не помітила вночі.

В мені спалахнувся вогонь.

— Надумала й уб’ю! — зухвало відгукнулася я, намагаючись не помічати того, як сильно тремтить мій голос, а все всередині робиться крижаним від тваринного страху, що переповнював мене, перед поглядом Данила, у котрому вбачалося щось нелюдяне.

А він у відповідь тільки розреготівся.

— Справді? — запитався глузливо, й лише одна мить — і сильна, мов з заліза викувана рука вхопила мене за горло з такою нелюдяною силою, що в очах моїх потемніло й дихати зробилося важко настільки, що я ледь не знепритомніла. — А тепер запам’ятай мої слова, гадюко! Я не помру, мені паном моїм обіцяне вічне життя, але якщо ти ще хоч одного разу візьмеш до рук своїх ножа, я приріжу тебе ним. Зрозуміла?

Я тільки промовчала у відповідь.

Данило сильніш натиснув на моє горло.

— Зрозуміла?

— Та будь ти проклятий і гори у пеклі! — витисла я з останніх сил, розуміючи добре, що не вартує дратувати цю тварюку, але вже геть безсила стриматися.

А далі я вже мало що пам’ятаю… Ось тільки біль, нестерпний біль закарбувався у пам’яті так міцно, що, певне, до самої своєї смерті я його пам’ятати буду. Ледь не місяць була я після того побиття прикутою до ліжка, відбив він мені щось, певне, всередині, дихнути навіть важко було мені, а на шиї ще довго було видко намисто з синців, що полишили їх його звірячі пазурі. А як оклигала я трішки, то дізналася, що та дивна, незрозуміла ніч, коли звір несподівано заробився ласкавим та ніжним, — не минулася ніч та без сліду, понесла я від нього. Й маючи вже двійко діток та не сподіваючись більш стати матір’ю, я носила під серцем дитя від нього, не коханого мною вже, а такого ненависного. Й не розуміла я, які ж саме почуття викликало в мені те, ще не народжене мною дитинча, котре зачиналося в несподіваній ніжності його батька, — чи то материнську любов та ніжність, чи ж гірку байдужість та небажання його. До нестерпного бажаючи двох старших діточок, народження цього я не бажала, щось змінилося в мені, обірвалося ніби… А згодом обірвалося й те неповинне життя, котре мала я під серцем. Не втрималося в мені те дитя, та я від того навіть якесь полегшення відчула, бо не хотіла вже народжувати.

Як жила я ці роки? Страждала, не проживаючи свій найкращий молодий вік, а гірко мучилася кожним днем, заживо похована у цім великім склепі, в цій холодній, кам’яній гробниці. Й тільки Господь відав усю глибину моїх мук та страждань, і тільки Він та діточки тримали в мені життя на цьому світі… Діточок шкода було до сліз мені, а то наклала б я на себе руки, заподіяла б собі самогубство, нехай би й гріх мені був великий, та дарма, не пожалкувала би душі своєї безсмертної. Буває, так уже потягне обірвати ці муки, а як подумаю про діток, що ж буде з ними, коли не стане мене поряд, так і вислизає з рук ніж той, котрим убити Данила не раз намагалася й котрим своє життя обірвати поривалася. Ні, заради діток мала жити.

Хоча, яке то в мене життя?

Не бачу я майже людей, тільки челядь, а в місто Данило мене не відпускає. Та я й сама бажання ходити до міста не надто маю, бо ж соромно мені перед людьми поставати такою, якою я сталася. Якою ж я була за дівоцтва свого, а на що перетворилася? Та ще відаю від покоївки вірної, що лубенчани вважають мене геть розумом пошкодженою, зовсім божевільною. Й є то, певне, недалеким від істини, бо як же не збожеволіти тут, коли це не дім, не помешкання звичайне людей звичайних, а якесь лігво бісівське? Хто його знає, що коїться в стінах цих довгими, темними ночами? Що за сили вештаються за дверима зачиненими моїх покоїв, що за дух дихається важко та натужливо, іноді шкрябаючись до моїх дверей, починаючи муторно вити й стогнати, коли я зачинаю молитву й огороджую себе хресним знаменням? Хто з тих, хто називав мене божевільною, й сам би розуму не втратив, коли б жив у стінах цього страшного дому, поряд мужа свого, геть підвладного силі нечистій? Хто б витримав ті довгі та страшні ночі, коли робиться навколо щось незрозуміле, а ти є геть беззахисною? Й тільки молитва рятує мене в такі хвилини. Єдиний захист є в мене — то віра в Господа й молитви тихі, пошепки, без жодної ікони.

Догорає, тату, свічка в мене, ось скоро покої поглине темрява, а за дверима знову чується якесь метушіння, десь регоче одна з зачаклованих його дівок, а до мене підкрадається сон — важкий та виснажливий сон не надто здорової людини.

Доброї вам ночі, батечку».

Ліза зітхнула, відклала листа, поглянула на Парасю, що спала, смачно похропуючи… Кортіло спати, а руки самі тягнулися до чергового листа.

«Здрастуйте, батечку любий!

Є, є таки Господь над нами у цьому світі й дослухався Він молитов моїх багатостраждальних, зжалився над нещасною рабою й подарував мені таки визволення.

Вільна я, батечку, вільна!

Вперше за багато років побачила я, як сяється сонце, побачила світ Божий, мов тільки народилася, воскресла до життя. Помер, здохнув звір мій лютий, згорівся, й сила та чаклунська не допомогла. Гадав він, що господар той його пекельний є сильнішим від Господа Бога.

Звільнення моє прийшлося несподівано, через сироту Мотрю Клименкову, котра — душа чиста та наївна — підпалася під чари його нечистиві, поганські, закохалася, дурненька, геть не розуміючи, що то чаклунство захопило серце її молоде. Вірила, що Данило теж її покохав, справді вірила в