Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

сам­ви­давну кни­же­ч­ку, про­ілюстровану Юрком Кохом, і з ві­ршів якої Ві­ктор Морозов зробив кі­лька фа­нтасти­чних пісень, зокрема й своєрідний саркасти­чно-стої­чний гімн на­шо­го поко­лі­н­ня гомо­лю­денсів: «Бийся го­ло­вою об лід!… Проби­вайся! Ви­би­вайся! І ти поба­чиш прекрасний, прекрасний, шалений світ!..»

А ще бу­ла фреска, яку на моїй ку­хон­ній стіні намалю­вав Кактус, він же Ігор Гордіє­нко, — за всі­ма прави­ла­ми настін­но­го роз­пи­су. З огляду на ці прави­ла, він морив усе товари­ство хо­ло­дом про­тя­гом кі­лькох міся­ців, забороня­ю­чи запалю­вати ку­хон­ну піч, і власноруч роз­ти­рав темперу на де­фі­ци­т­них яйцях, які йо­му пері­оди­чно під’їдав Олег. Орест Яворський роз­винув на цій під­ставі ці­лу теорію про двох гли­стів, Бема й Бека, які, мовляв, і зумовлю­ють Оле­гову га­дану нена­же­рли­вість; він, узага­лі, полю­бляв Оле­га на рі­зні ла­ди під­тя­гу­вати, але, схо­же, Олег і сам під­три­му­вав цю сло­весну садо­мазохісти­чну гру, хоч і на­звав якось, не стри­мавшись, Орестові жа­рти фе­льд­фе­бельськи­ми. Саме за це він, власне, й отри­мав у від­повідь прі­звисько Генерала. «А в те­бе, — сказав Орест, — жа­рти — генеральські», ні­кому си­річ не­зроз­умілі. Фе­льд­фе­белем Орест так і не став, зате зва­н­ня Генерала при­ли­пло до Оле­га доволі мі­ц­но мо­ж­ли­во, саме то­му, що він не мав у собі абсо­лю­т­но ні­чо­го генеральсько­го і, взага­лі, військово­го, а мо­же, й то­му, що в пое­зії та­ки був абсо­лю­т­но незапере­чним «генералом», і навіть амбі­т­ний Гри­цько пу­блі­чно ви­знавав йо­го єдиним в Украї­ні поетом, більшим за се­бе.

Тим ча­сом Кактус зна­йшов до­те­п­ні­ший спосіб помститись Оле­гові за з’їдені яйця: він зобразив йо­го на фресці з під­ступ­но про­стягненою рукою в бік біблійної ри­би посеред сто­лу, з ви­разним намі­ром ту ри­бу по­цупи­ти. Кактус не мав фа­хової осві­ти, тож йо­го маля­рство ви­глядало наївним, але до квазі­релі­гійної фрески, що імі­тувала свя­ту ве­че­рю, саме та­кий стиль пасував: парсу­ни замість облич, ши­роко роз­плю­ще­ні («бо­же­вільні», як казав де­хто) очі, неправи­льні форми тіл та іграшкові німби за по­ти­ли­ця­ми п’яти персона­жів, серед яких, крім само­го Кактуса та Оле­га, впі­знавався Орест Яворський, Василь Гайду­чок та скро­мний господар то­го поме­шка­н­ня.

Мені неві­до­ма подальша до­ля ці­єї робо­ти; скоріш за все, нові власни­ки та­мте­шніх стін її зни­щи­ли. Та Кактус, здає­ться, встиг її сфо­то­графу­вати, тож ці­лком ві­ро­гідно, що знімок ще десь є.

5.

Восени 1977-го Олег несподі­вано одружи­вся і пере­їхав до Киє­ва. Три­валий час пра­цю­вав декоратором в на­вча­льній сту­дії театрально­го ін­ституту імені Карпенка-Каро­го чи, як йо­го жа­рто­ма нази­вали, Карпенка-Лу­му­мби, натя­каю­чи на вели­ку кі­лькість у ньо­му іноземних сту­дентів. Я в Киє­ві бу­вав рі­д­ко, але завжди намага­вся Оле­га провід­ати в йо­го «кі­нопавіль­йоні» у барокових пала­тах на те­ри­торії Ла­ври.

Ми роз­мовля­ли з ним про бу­ден­ні ре­чі (про способи заби­ва­н­ня цвя­ха, на­при­клад, чи приго­тува­н­ня му­хо­морів, щоб вони бу­ли їсті­вни­ми) — так, мовби продовжу­вали пере­рвану місяць або й пів року то­му роз­мову, навіть не намага­ю­чись якось заповни­ти-від­твори­ти пропущений ча­совий проміжок і незлі­чен­ні події в ньо­му. Мо­ж­ли­во, ми знали, що пере­повісти ми­ну­ле все одно немо­ж­ли­во, не зві­вши йо­го до банально­го пере­лі­ку фа­ктів: хто, де, ко­ли, з ким? А мо­же, просто від­чу­вали, що є ва­ж­ли­ві­ший досвід і що він зовсім не десь-там, а тут-і-те­пер.

Іноді я за­їздив та­кож на Новосі­лки, де Олег ме­шкав з Ната­лкою у її бать­ків. І раз навіть якось був при­кла­вся до поря­ту­нку ди­ти­ни, при­чо­му не му­сив задля цьо­го ге­ройсько­го вчи­нку ані ки­датись у во­гонь, ані пі­рнати під кри­гу. Ми си­діли невели­ким гу­ртом за сто­лом надворі, ко­ли я раптом почув якийсь ду­же далекий при­глуше­ний крик. І глу­хе гу­па­н­ня. Я сказав, що хтось ні­би кри­чить. Ми при­слу­ха­лись, але не роз­чу­ли ні­чо­го. І все ж ки­ну­ли­ся до бу­ди­нку й зна­йшли на ку­хні малу Оксанку у хо­ло­ди­льни­ку: старі совє­тські си­стеми затраску­вались наглу­хо, і від­чи­ни­ти їх мо­ж­на бу­ло ли­ше кля­мкою ззовні.

А незабаром, у 1984-му, я теж одружи­вся і теж пере­брався до Киє­ва, споку­си­вшись редакторською робо­тою у жу­рналі «Всесвіт». Моя посада бу­ла маргінальною, але Київ давав не­формальні контакти, а пере­стройка від­кри­вала додаткові мо­ж­ли­вості, і я намага­вся сповна їх ви­кори­стати для про­штовху­ва­н­ня у друк усі­єї ті­єї анде­ґрау­ндної лі­те­ратури, яку знав, мо­ж­на сказати, з перших рук. Спершу я по­просив в Оле­га пере­кла­ди для сво­го жу­рналу, по­тім ві­рші для альманаху «Ві­три­ла» і вре­шті ви­просив ці­лу збі­рку «Вели­кий міст», яку вдало­ся ви­дати в «Мо­ло­ді» 1989 року.

По­тім я зму­сив йо­го по­ступи­ти у Спілку пи­сьмен­ни­ків — хоч би заради ви­рі­ше­н­ня певних побутових про­блем (вони з Єв­геном Па­шковським, здає­ться, бу­ли остан­німи, хто встиг отри­мати через Спілку невели­ч­ке державне поме­шка­н­ня в Дарни­ці). Вре­шті — поверну­вшись у 1996-му з «фу­лбрайта», я загорі­вся ідеєю спровадити ту­ди й Оле­га. Я, на­звімо це так, «допоміг» йо му скласти проект і зі­брати всі доку­менти, зокрема по­просив профе­сора Грабови­ча про рекоменда­цію і профе­сора Най­дана про за­про­ше­н­ня до Пенстейту. Ледь не під вартою до­провадив йо­го до фу­лбрайті­всько­го офісу на спів­бесі­ду — щоб ні­чо­го не забув і не пере­плу­тав; і роз­па­ч­ли­во по­тім роз­шу­ку­вав йо­го на проха­н­ня аме­ри­кансько­го ку­льтурно­го ата­ше, щоб той «фрик» та­ки за­йшов до посо­льства оформи­ти візу. Бо Олег, звісно, приму­дри­вся і забу­ти, і пере­плу­та­ти, — виявля­є­ться, він по­їхав собі десь до Ти­смени­ці, чи, мо­же, до Львова, замість при­значе­но­го посо­льсько­го інтерв’ю. І ко­ли вре­шті зна­йшовся, то ті­льки пробурмо­тів щось на кшталт: «Я не знав, що це так те­рміново…»

Він мав ха­ри­зму і, мо­ж­ли­во, то­му йо­му проба­ча­лось бага­то з то­го, що не проба­ча­ло­ся іншим. Ва­жко собі уяви­ти, щоб пе­данти­чні нім­ці до­зволи­ли кому-не­будь та­нцю­вати босоніж на сто­лі після чи­малої кі­лькості ви­пи­то­го вина; або щоб пова­ж­ні чле­ни фу­лбрайті­всько­го комі­тету пропусти­ли на сти­пендію фіналі­ста, який на тради­ційне запи­та­н­ня, що він пла­нує роби­ти в Аме­ри­ці, від­повів, що хоче по­їхати першим ділом до місте­ч­ка Конкорд у штаті Мас­са­чу­сетс і ви­ку­пати­ся в ставку, над яким Дейвід Генрі Торо пи­сав свою кни­гу «Волден, або жи­т­тя в лі­сі». (В Оле­гово­му фу­лбрайті­вському проекті офі­ційно значи­ло­ся приго­тува­н­ня анто­ло­гії аме­ри­канської пое­зії украї­нською мовою).

Геній має право бу­ти трохи ди­вакуватим, і певно то­му всі стави­ли­ся до ньо­го де­що по­блаж­ли­во. Здає­ться, що й сама до­ля бу­ла до ньо­го доволі ла­гідною — принаймні на­скільки вона мо­же та­кою бу­ти до ко­гось, хто нею май­же не пере­ймає­ться. Він, схо­же, й сам пові­рив у цю по­блаж­ли­вість; ми всі пові­ри­ли. Ми ж бо знали, зре­штою, що пневмонія бу­ває ледь не у ко­ж­но­го. От ті­льки запу­ще­на — ли­ше в деко­го.

Newton МА, 16-18.02.2019

Са­шко

За кі­лька остан­ніх ти­ж­нів поме­рло кі­лька моїх знайо­мих, усі — з «нее­пі­демійних», не пов’язаних із COVID-19 при­чин. Кі­лька сме­ртей на тлі ти­ся­чних гекатомб, про які ми чи­та­є­мо що­дня у новинах, ви­глядають як стати­сти­чна похи­б­ка.