Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

ґе­бісти справді мали чи­маленьке на ньо­го досьє, де фі­гу­рували ку­ди ши­рші, аніж у нас, контакти із диси­дентами, ле­жа­ли ретельно зі­брані свід­че­н­ня про­ти ньо­го від фа­хових провокаторів, доповнені ще й по­громни­цьким ви­сновком «екс­пертів» про анти­совє­тський ха­рактер поеми «Вертеп», опублі­кованої за кордоном. Гри­цька замели на «старий» Новий рік 1972-го — в один день із деся­тками інших лю­дей по всій Украї­ні, і, схо­же, ви­тя­гли-та­ки з ньо­го на кі­лькаден­них допи­тах по­трі­бні їм свід­че­н­ня про­ти Кали­нців. На­скільки я знаю, ні Іри­на, ні Ігор ні­ко­ли йо­му цьо­го не проба­чи­ли, хоча зроз­уміло, що їхній те­рмін ду­же мало зале­жав від йо­го свід­чень. То бу­ла рад­ше про­бле­ма ети­ки, ніж юри­спру­денції. Та найгі­рше, що й Гри­цько собі то­го не проба­чив. І йо­го повільна подальша смерть більше скидалась не на хворобу, а на само­гу­бство.

Ми з Оле­гом бу­ли ко­ло ньо­го і знали про все. Ми роз­повід­али йо­му про на­ші допи­ти, він роз­повід­ав про свої. Мо­ж­ли­во, де­що недо­говорю­вав, але ми ро­зуміли, що він бовк­нув зайве і те­пер му­чи­ться, бо му­сить або під­тверди­ти сказане (і під­пи­сане) на су­ді, або ж від­мови­ти­ся і сі­сти з інши­ми диси­дентами на кі­льканад­цять років. Ми не мо­гли йо­му ні­чо­го порадити і ні­чим допомо­гти. Влі­тку він утік на село до бать­ків, намага­ю­чись по-ди­тя­чо­му заховатись, але ґе­бісти зна­йшли йо­го і доправи­ли ма­ши­ною просто в суд — під­тверди­ти дані рані­ше свід­че­н­ня про­ти Іри­ни Кали­нець.

Восени ді­йшла черга до дрібні­шої ри­би. Ле­нінська аксі­о­ма про немо­ж­ли­вість жи­ти в суспільстві й бу­ти вільним від ньо­го му­си­ла втіли­тись у жи­т­тя. Оле­гові влаштували су­ди­ли­ще в уні­верси­теті, де ко­жен сту­дент му­сив пу­блі­чно зата­врувати від­ще­пенця. Олег на те збі­гови­сько не пі­шов. За мене взя­лись на пів року пізні­ше — ймовірно, то­му, що я на­вча­вся у політехні­ці, де фізи­ки-математи­ки не бу­ли на­стільки ідео­ло­гі­чно пи­льни­ми, як уні­верси­тетські гу­маніта­рії, і не квапи­лись так, як їхні ко­ле­ги, ентузіасти­чно ви­кону­вати всі роз­поря­дже­н­ня КҐБ. «Правду ка­жу­чи, я тут крамо­ли не ба­чу, — простоду­шно сказав мій декан. — Та нема ради. Попра­цюйте рік-два, а ми вас по­тім понови­мо на заочному».

Так і стало­ся.

Тим ча­сом Оле­га забрали до війська — у так звану «уче­б­ку» десь під Москвою. Ми ли­стувались — не ду­же ча­сто, але ґрунтовно: ли­сти складали­ся з семи-восьми арку­шів — те­пер так не пи­шуть. Із політехні­ки мене вигнали на пів року пізні­ше — із поді­бним форму­лю­ва­н­ням: «за дії, що га­ньблять зва­н­ня радя­нсько­го сту­дента» (whatever it means). Бать­ки з пере­ля­ку (чекаю­чи об­шу­ку) пони­щи­ли всі мої папери. Власних рукопи­сів мені анітрохи не шкода, зате без­мі­рно шкода ли­стів.

При­близно тоді ж, у серп­ні 73-го, ми зважи­лись із Га­лею на зу­хвалу ви­ті­вку — провід­ати Оле­га у йо­го військовій ча­сти­ні і за­брати з собою на день в «увольніло­вку». Га­ля мала зі­грати роль Оле­гової ді­вчи­ни; військове на­ча­льство, за всі­єї своєї падлю­чості, стави­ло­ся до та­ких ре­чей «с поніманієм». І йо­го справді від­пу­сти­ли на ці­лу добу.

Ми пере­вбрали Оле­га в ци­вільне і забрали в Москву, де пів дня проблу­кали не­знайо­ми­ми вули­ця­ми, весело пере­смію­ю­чись, на­че під­лі­тки, ща­сли­ві з власної винахі­дли­вості і з чу­десної без­коне­чної гри, яка зветься «жи­т­тям».

4.

То­го дня ми ще за­йшли на ве­че­рю до яко­гось бу­ндю­чно­го ресторану на поча­тку вули­ці Горь­ко­го, де замови­ли не­бу­вале у на­ших краях напів­со­ло­д­ке кі­прське вино і якийсь харч; нам бу­ло знову добре, як і два роки то­му, мовби ні­ко­го й не вига­ня­ли з вузів, не зраджу­вали, не су­ди­ли; ми бу­ли знову по­брати­мами-по-сестрами, однією роди­ною, зграєю, поко­том.

По­тім ми електри­ч­кою поверну­ли­ся в Оле­гів посьо­лок, по­проси­ли­ся на ні­ч­ліг до сі­льської ха­ти, Га­ля зразу ж засну­ла, а ми ще дов­го си­діли під ха­тою, ку­ри­ли паску­дні совє­тські ци­га­рки, слу­ха­ли сю­рко­ті­н­ня ци­кад і ди­ви­ли­ся на зорі. Ми май­же не роз­мовля­ли, бо все, що мо­гли, вже пере­бала­кали, а ре­шта бу­ла зроз­уміла й без слів.

Олег поверну­вся з війська на­при­кі­нці 1974-го, якийсь час був ко­ло бать­ків у Ти­смени­ці, але не­вдовзі при­би­вся до Львова, де зна­йшов ся­кий-та­кий при­тулок у моє­му новонабу­то­му поме­шкан­ні на тій же Кавалерійській. Поме­шка­н­ня, власти­во, бу­ло старим — правди­ва «ру­дера», як ка­жуть львів’яни: кі­мната з ку­хнею без вигод, із водо­гоном на вули­ці і вби­ральнею в глиби­ні по­двір’я. Ми жи­ли там з бать­ками май­же двад­цять років, поки вони сумлін­но, як ти­ся­чі інших совє­тських гра­ж­дан, очі­ку­вали у квартирній черзі на «полі­п­ше­н­ня жи­тло­вих умов». У 1974-му вони та­ки доче­кали­ся, не без певних корупційних зусиль, ново­го поме­шка­н­ня на Науковій, а мені, на той час уже повно­лі­т­ньо­му і «пра­цю­ю­чо­му», ли­ши­ли стару ру­деру.

Воло­ді­ти у 20 років власним поме­шка­н­ням — це неабияке ща­стя, але й неабиякий ви­клик. Особли­во ко­ли маєш бага­то друзів і всі вони генії, і всі радо при­ходять до те­бе у будь-який час дня і ночі зі свої­ми ві­ршами, пісня­ми, карти­нами, подругами і пля­шками. Ми жи­ли ду­же бі­дно і ча­сто впро­го­лодь, хоча й му­си­ли час до ча­су десь під­пра­цьовувати («від­мі­ча­ти» тру­дову кни­жку), щоб не по­трапи­ти до совє­тської бу­це­га­рні за «дармоїдство». На ща­стя, ми мали друзів і подруг, у яких завжди мо­гли піджи­ви­ти­ся і до яких навідували­ся за певним графі­ком — щоб не зло­вживати. Ми ні­ко­ли ні в ко­го не брали гро­шей, але радо при­ймали та­рі­лку борщу, ми­ску ка­ші, канап­ку з си­ром, ча­шку ге­рбати, а як­що по­ща­стить, то й ке­лих до­ма­шньої нали­вки.

Олег був у цьо­му пла­ні непереверше­ний: із ча­рі­вністю зубо­жі­ло­го ари­стократа він запи­тував знайо­мих по теле­фону, ні­би зовсім між іншим, чи в них не зна­йдеться, бу­ва, ча­шки чаю, — Га­ля Чу­бай нази­вала це геніальним ри­мейком кла­си­чної украї­нської при­казки: «Ті­тонько, дайте води напи­ти­ся, бо так їсти хоче­ться, що й пере­ночу­вати ні­де».

Мені бу­ло, звісно, ле­г­ше, бо я мав бать­ків на другому кі­нці міста, яких завжди мо­ж­на бу­ло від­ві­дати й принагідно в них пере­ку­си­ти, але робив я це рі­д­ко, бо за га­строномі­чну приє­мність доводи­ло­ся роз­пла­чу­вати­ся ду­ше­вни­ми му­ками — від­повід­ати на їхні запи­та­н­ня про жит­тє­ві пла­ни, яких я на­справді не мав, і ви­слу­ховувати докори з приводу сво­го без­си­стемно­го й без­ала­бе­рно­го жи­т­тя, яко­го я не зби­рався зміню­вати.

Ті роки бу­ли, однак, най­продукти­вні­ши­ми у моє­му жит­ті і так само, при­пу­скаю, в Оле­гово­му. Ми жи­ли сьо­годні­шнім днем, не пере­ймаю­чись завтра­шнім; ко­жен день ставав своєрідним перформенсом, ми­сте­цькою ім­провіза­ці­єю. Певен дух то­го ча­су, га­даю, від­би­вся в піснях Морозова, в моїх оповіда­н­нях, у маля­рстві Коха-Кау­фмана-Юзе­фі­ва-Кри­цько­го-Гом­зи-Ши­міна — хло­пців з учи­ли­ща імені Тру­ша, яких за­провадив до моєї робі­т­ні їхній ви­кла­дач Ро­ман Без­палків. А та­кож, хоч як парадоксально, — в Оле­гово­му поза­ча­сово­му й понад­просторово­му ци­клі «Зи­ма у Ти­смени­ці», з яко­го ми зроби­ли га­рну