Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

- Це той самий перстень? - монстр витягнувся на увесь зріст та зазирнув мені через плече. – А я думав, що ти його втратила, як і той чіп, що дав тобі капітан.

- Чіп? От і чудово, що я його загубила, більше він мені не потрібен,- хмикнула я. – Але втратити річ, яка містить в собі якийсь магічний секрет? Ні в якому разі.

- Але ж ти більше не під владою проклятого капітана, - дуже резонно зауважив дудук, - тому могла б викинути цей несмак теж.

- Несмак? - роздивляючись перстень, я залюбувалася грою світла на гранях кристала. - Я б так не сказала. І якщо ця дрібниця ще досі в мене, значить, для чогось та пригодиться. До того ж, я ще повністю не звільнилася від дії прокляття, ось же браслет!

- Дійсно, на тобі все ще браслет… А що коли…

- Все, я вмираю з голоду, - почувши бурчання в животі, я швидко пішла до гарної шафи в стилі Людовіка ІY і, відкривши, ахнула від здивування та захоплення разом. Адже всередині було багато прекрасного одягу, від вигляду якого у мене перехопило подих. Тут зберігалася ціла колекція суконь до підлоги, з пишними спідницями та мереживами, з корсетами, розшитими перлами та химерними візерунками. Десяток м'яких атласних туфельок висіли просто на дверцятах у прозорих мішечках із тюлю. Кілька натуральних кожушків – у бічному відділенні. Трусики та панталони з шовку – білі, неначе сніг; нічні сорочки кількох кольорів на тонких бретельках; пакети з панчохами та гігієнічні прокладки, іще багато всього різного.

- Невже на мене тут чекали? – радісно вигукнула я, відразу знімаючи із себе все зайве, щоб одягатися в цю неймовірну красу та розкіш.

- А що ж ти хотіла? – хмикнув дудук. - Ти ж на борту космічного судна повелителя грошових демонів, до того ж – спадкового графа території Першого кола за входом у Чорну діру, що в галактиці Смарагдова вирва.

- А й справді... - пискнула я, раптово усвідомивши, де я тепер знаходжуся. – Але якщо ми вже там…

- Де саме? - вхопивши своїми крихітними лапками смішний капелюшок з квітами і вуаллю, що нагадувала елемент маскарадного костюма, або атрибут з минулого, монстр поклав його на свою пласку голову і став виглядати як крокодил Гена у капелюсі.

- Ну… у Чорній дірі! Адже якщо Рохерт Веллс мешкає десь там, то це природно, що він мене туди за собою потягне, - зітхаючи, я натягувала на себе другу шовкову панчоху, закотивши пишний поділ спідниці на сукні, яку встигла одягнути, дивуючись, що вона так легко на мені сіла.

Відповіді я не почула, тому здивовано визирнула з-за дверцят. Аж раптом побачила Рохерта Веллса власною персоною! Юнак стояв навпроти мене, і на його тонких губах грала солодкава усмішка.

- Не бійся, - зробивши крок до мене, демон простягнув долоню та поправив локон, що вибився із зачіски, заклавши його мені за вухо, - поки ми іще в Чумацькому Шляху. Але так, я хотів би взяти тебе з собою – провести крізь Чорну діру, адже там чудово і немає жодних проклятих капітанів, Чорних Скорпіонів - геть нікого із тих, хто міг би стати поміж тобою та мною.

- І в чому ж проблема? – іронічно протягнула я. - Адже якщо ти цього точно бажаєш, то хто чи що може тобі перешкодити?

- Браслет на твоїй руці, - торкнувшись зап'ястя, чоловік ніжно провів від кінчиків пальців до ліктя, підчепив мереживний рукав, що легко спадав униз, засунув руку глибше, обхопивши плече, відчутно стиснув.

- О так, браслет, – з досадою зітхнула я, помітивши, що колись різнокольорові та трохи потьмянілі камені раптом знову замерехтіли холодним сяйвом. - І як же мені від нього позбутися?

- Це теоретично неможливо, - виймаючи руку, представник темних сил уважно поглянув мені в обличчя, його зіниці набули графітового кольору з блакитними відблисками.

– А практично? - спитала я, боязко відступаючи трохи назад.

- Шкода, що на Землі повний місяць перейшов у фазу спадання, - трохи охриплим голосом видихнув він. – В іншому разі -  згідно з нашою попередньою домовленістю, я б попросив тебе виконати угоду, яка записана в контракті.

- Записана - де? Щось геть не пам'ятаю, аби я бачила якийсь контракт, тим більше, я не ставила в ньому жодного підпису.

- Гаразд, це була моя прикра помилка - що поки він існував лише на словах, але зараз я все виправлю, - клацнувши пальцями, блондин матеріалізував спочатку яскраву напівпрозору кулю із сяйвом всередині, потім подув – і в підставлену долоню упав сувій. – Ось, тримай, можеш навіть ознайомитися перед тим, як поставиш підпис.

- Не зрозуміла…

- Я врятував тебе саме тієї миті, коли ти могла загинути, потрапивши до пазурів Чорного Скорпіона.

- Цікаво, а хто він узагалі такий – той Чорний Скорпіон? Теж демон? - зосереджено дивлячись на згорток, спитала я. – І навіщо я взагалі йому здалася?

- Так, Чорний Скорпіон - демон, але всього лиш занепалий, він - капелан-вигнанець, психопатичний бунтівник, очільник підгнилих привидів, що разом із ним втекли з Чорної діри, -  перекидаючи папір із руки в руку, зневажливо скривився Рохерт Веллс. – Тепер  цей ізгой – найжахливіший із невловимих злочинець, який полює за незайманками.

- І йому теж потрібні незайманки? – від подиву я аж ікнула, відразу ж соромливо прикривши долонею рота та червоніючи.

- Щоб роздобути досконале тіло, - пильно придивляючись, хлопець помахав сувоєм у мене просто перед носом.

Я знову не стрималася та порснула від сміху – так мене розсмішила дурниця, яку я щойно почула.

- І яким же способом він роздобуває собі тіла?

- Чорний Скорпіон проклятий самим пеклом, - тим часом поклавши контракт на стіл, юнак сів, закинувши нога на ногу. –  Ізгой має єдину можливість, аби звільнитися: потрібно спіймати тисячу цнотливих дівчат і, позбавивши їх честі, випити всю кров, до останньої краплі.

- Та ну, - хмикнула я, відчувши напад нестримного голоду і згадавши про рибу та булочку, які могла б замовити, але ось же – ця розмова. - Просто-таки тисячу? І де ж можна роздобути аж таку кількість незайманих дівчат, та ще й безкарно їх убивши?