Аманді Хоуп - Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп

Глава 26

Приголомшено завмерла, намагаючись впоратися з панікою, що охопила раптово. Звідки він дізнався? Може в нього є ще якісь невідомі мені здібності? Чи своя людина у палаці?

Пригадала момент, коли батько повісив мені на шию цю штуковину. Поруч точно нікого не було, двері зачинені, а Мірана ще не повернулася. Ніхто не бачив і крім нас із татком ніхто не знав. Чи тато не такий простий, і навмисно мене підставив? А може Дракон блефує і ні про який амулет не знає, просто вирішив перевірити? Всі ці думки промайнули в голові в частки секунди.

- Який амулет? - промовила заїкаючись, сподіваючись потягнути час. Раптом сталася помилка, і він зовсім не має на увазі той кулон, що дав мені батько.

- Сама знімеш чи мені це зробити? - підвівся принц, ігноруючи моє запитання, і на його злий погляд зрозуміла, що цей здійснить загрозу. Бач, рученята вже до мене свої тягне.

- Не треба так нервувати, - виставила одну руку вперед у захисному жесті, другий намагаючись виловити під коміром сукні ланцюжок. – Нервові клітини не відновлюються.

Ледве нашарила застібку, не зводячи очей з розлютованого співрозмовника, чекаючи від нього чого завгодно.

Але замок ніяк не хотів розстібатися, вислизаючи з пальців.

- Вам допомогти? - запропонував, трохи зменшивши тон, його високість і знову рушив до мене.

- Не варто, - підвелася з лави і вже двома руками, що стали несподівано вологими через нервову напругу, намагалася впоратися з замком, що не піддавався. Діяти доводилося навпомацки, ланцюжок був занадто коротким, навіть не побачиш замок. І це ще більше ускладнювало завдання.Поралася я довго, і терпіння Дракона, на моє нещастя, добігло кінця.

- Що ж ви таке вперте? - Принц наблизився впритул і грубо відштовхнув мої долоні, підчепив ланцюжок пальцем і, нахилившись практично до самої шиї, почав розглядати: чи механізм замку, чи мене.

Останнє припущення мені зовсім не сподобалося. Що він там намагається побачити? Як швидше черканути мене ножиком по шиї, щоб довго не мучилася?

Нарешті він прибрав свої руки від моєї шиї і в нього на долоні залишився амулет із зеленим каменем.

А коли відійшов від мене і сів на протилежну лаву, то й дихати стало легше. Щоправда, від чогось стало жарко, хоч погода теплом ще не тішила. Видихнула, беручи себе в руки.

Відчуваючи внутрішнє тремтіння, все ж таки постаралася виглядати якомога спокійніше і байдужіше.

- Що ж приховує пан головний лікар? - задумливо запитав принц, з цікавістю вивчаючи кулон.

«Швидко він зрозумів, від кого амулет. Чи він такий розумний, чи я просто мало знаю».

Оскільки питання було швидше риторичним, навіть не думала відповідати на нього. Сиділа в очікуванні подальшого розвитку подій. Склала ручки на колінах, як зразкова дівчинка, вивчаючи обстановку навколо. Що ще цей драконистий деспот викине?

Принц перевів погляд на мене, зрозуміла – зараз почнеться. Подумки зібралася, готуючись до бойових дій.

- Ти нічого не сказала батькові? - запитав Дракон несподівано.

Дивовижна в людині властивість, будь-яким питанням ставити мене в глухий кут.

- Про що? - перепитала, вдаючи, що не зрозуміла його питання, хоча вже здогадувалася, що він хоче дізнатися: «чому я не сказала батькові про те, що принц намагався мене прочитати, і в нього нічого не вийшло».

Він посміхнувся з розумінням, ніби й справді прочитав мої думки. А мені від цієї усмішки знову стало жарко. Яка гидка в нього магія, бідні дівчата, серце застукотіло як божевільне.

- Значить, ви з батьком не спілкувалися? - швидше констатував факт, чим запитав принц. - Чи не так? Дивні стосунки? Хіба ви не повинні були, як любляча сім'я, проговорити всю ніч безперервно? Адже так давно не бачилися, стільки один одному сказати треба?

«А й справді! – осяяло мене. - Татко щось зовсім мною не цікавиться, його хвилював тільки факт читання моїх думок принцем».

Від того, що цей нахабник потрапив точно в ціль, мене тільки розлютило. Стало прикро за дочку лікаря, як за себе. А коли я в гніві – можу ляпнути, не подумавши, що й сталося.

- А вам дуже хотілося б, щоб ми з батьком проговорили всю ніч, щоб було що прочитати в моїй голові?! - брязнула в запалі і відразу пошкодувала.

«Ось ідіотка! Мені ж треба з себе дурненьку корчити, а я тут дотепами кидаюся. Скільки разів розумні люди твердили: мовчання – золото!»

Після моїх слів принц просто розквіт, таку карколомну усмішку на його обличчі бачила всього одного разу. До чого ж гарний, паршивець! Навіть повітря з легень вибило і в жар кинуло. Бідолашне моє серце! У цьому світі мені не вижити.

Хвилину він дивився на мене, потім різко підвівся і підійшов впритул, ніжки довелося підібгати, щоб він ненароком не доторкнувся. Підняв моє обличчя за підборіддя і пильно дивлячись у вічі, весело промовив:

- Ось такою ти мені подобаєшся більше. Залишайся сама собою!

- А ви мені зовсім не подобаєтеся, - пробурчала, відхиляючись назад і вивільняючи свою щелепу із драконистого захоплення.

- Мабуть, нам варто зустрічатися частіше! - зробив зовсім незрозумілий мені висновок принц, і вирушив на вихід.

- Не варто, - кинула слідом, але він не звернув уваги.

А мені знадобилося кілька хвилин, щоб прийти до тями, відновити дихання, і повернути на місце серце, що втекло слідом за Чорним іродом.

«І що це було? - запитала в порожнечу альтанки. - Навіщо він приходив? Невже з'ясував усе, що хотів? Пошуки невідомого цілителя лише привід для відведення очей? Але ж це був наказ імператора? Чи принцові потрібні зовсім інші відомості?»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно