Аманді Хоуп - Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп

Крокуючи за братом у дивний вихор посеред парку, я навіть припустити не могла, що опинюся в іншому світі, де панує магія. Де мене закрутить вир пригод на межі виживання. Де кожен день таїть у собі смертельну небезпеку, і неясно, хто друг, а хто ворог, і щоб знайти любов важливо вірити у дива. Книга перша. Друга частина має назву "Таємниця Чорного Дракона.Злочинець"

Книга перша

Глава 1

Ненавиджу Ваньку! Це дрібне чудовисько все життя мені псує.

Маєте молодшого брата?  Тоді ви мене розумієте. Здається, він народився тільки для того, щоб паскудити тобі.

Перші роки життя я змушена була з ним возитися, тому що мама була весь час зайнята, і тягар турбот про цього нестерпного хлопчиська лягав на мої плечі.

Спочатку він тишком-нишком тягав мої іграшки, зі зловтіхою знищуючи все, що було мені дорого. Бідолашні мої ляльки! Я їх плекала і берегла, шила їм гарні сукні, робила зачіски, будувала з підручного матеріалу будиночки...

Як тільки це мале чудовисько навчилася повзати, почалися перші втрати. І мені довелося з моїми іграшковими будиночками переїхати куди вище, щоб ці ручки загребущі не могли дістати.

Але справжня катастрофа почалася, коли дрібний шкідник навчився ходити.

Я так плакала над відірваними руками та ногами моїх улюблениць! Тоді я ще не розуміла, що це був лише початок. Потім у хід пішли мої улюблені книги. Слідом за ними він почав псувати все, що траплялося під руку.

Думала, що гірше не може бути. Як я помилялася. Справжнє лихо прийшло, коли я почала зустрічатися з хлопцями. Хоча це й зустрічами не назвеш. Молодих людей вистачало до знайомства з моїм молодшим братом. А далі їх ніби вітром здувало.

Це гаденя ще й пишалося собою.

- Лялю, - казав він мені пихато. - Якщо хлопець слабак, такий нам не потрібен.

- Аааа! – хочеться закричати на всю горлянку. - Який слабак? Кому не потрібний? Мені потрібен!

Тільки цього товстошкірого троглодита ні чим не проймеш.

Взагалі-то мене звуть Світлана, або просто Лана, але Ванька наполегливо кликав мене дитячим прізвиськом, яке сам же і створив, коли ще не вмів вимовляти всі літери.

Досі дивуюся, чому я його не вбила на той час, адже стільки приводів було.

Ваньці вже вісімнадцять, і він здоровий лось, вищий за мене на голову. Тепер боротися з цим чудовиськом можна лише словесно. А так хочеться часом, як у дитинстві добре всипати, щоб вся задниця червона була від кропиви.

Так! Коли він особливо мене доводив - скуштував цієї прекрасної рослини на повну.

Скільки я від нього натерпілася, в які тільки колотнечі не потрапляла через цього монстра. Одна надія – Ваньку цієї весни забирають до армії, може, хоч там людиною зроблять, хоч із його характером, сумніваюся. Скоріше він усіх під себе переробить. Натомість я зможу відпочити кілька років. Сподіваюся і заміж вискочити встигну. Благо наречений нарешті з'явився такий, що навіть мій недолугий братик схвалив. Мені, звичайно, начхати на його схвалення, але дуже не хотілося, щоб у Сергія через цього бовдура були неприємності. Із Сергієм Світловим ми зустрічаємося вже два роки. І за цей час Ваньці не вдалося жодного разу провернути одну зі своїх витівок.

Щоправда, він пробував. Якось чекав Сірого зі своїми дружками, збираючись відвадити від мене. Але той виявився кремінь, мало того, що не дав деру, так ще й наваляв усім добре.

З того часу братик його за уважав і чекав кожного нашого побачення більше, ніж я. А все тому, що той узявся навчити його карате, яким володів досконало.

У Сергія навіть перемоги якісь є і пояс начебто чорний. Тепер він для Ваньки мало чи не старший брат. А я й радію - нарешті знайшовся хтось, здатний осадити цього дурня, чого не вдалося ні батькам, ні мені.

Ближче до літа, ми з Світловим збираємося одружитися, якраз у той момент, коли брательник піде в армію, і, відповідно, пропустить таку важливу подію, як моє весілля. Це моя помста йому за все, що він зіпсував у моєму житті. Плекаю ці мрії вже давно, з першої його повістки.

Кінець його знущанням з мене, і так через нього без кінця потрапляю в різні неприємності.

Ось і в останню пригоду втягнув мене він. Якби я тоді знала, у що виллється наш спільний похід магазинами, краще б залишилася вдома голодною.

Ну, так, все по порядку.

Погода була сонячною, хоча лише початок лютого.  Ми крокували з братиком мокрим асфальтом, переступаючи калюжі і обминаючи непрохідні сніжно-водяні каше-подібні відрізки дороги. Ванька ніс рюкзак, а я гроші на покупки.

Всю дорогу він мені з азартом розповідав про свої комп'ютерні ігри. Він у мене фанат стратегій та війнушок. Я не розбираюся у всій цій дурниці, хоча іноді граю з ним від нічого робити, або коли настрій від зникнення чергового кавалера ніякий. А так мене мало цікавлять його іграшки.

Ванек, як затятий гравець, без перепочинку мені щось втирав про суперкруті новинки. Я автоматично підтакувала в потрібних місцях, хоч голова була забита зовсім іншим.

Я вже другий рік навчаюсь в ординатурі, а справжніх операцій провела всього пару і то лише за апендектомією, та під пильним наглядом досвідчених колег. Адже на курсі була найкращою, і переддипломне стажування мене покликали проходити до кращої клініки міста. Тільки виявилося, що їхній провідний хірург - женоненависник. Всі мої однокурсники чоловічої статі, і навіть ті, що вчилися абияк, вже працювали як справжні лікарі, а ось дівчата, і я серед них, були у нього на побігеньках. Цей головний біль не давав мені спокійно жити. Не можу дочекатися того часу, коли закінчу і заберуся подалі.

Сергій мене заспокоював, казав, що потрібен час і в мені побачать справжнього хірурга. Йому що? Він уже понад два роки працює у місцевому відділенні поліції, у відділку розслідування вбивств, і вже зараз на доброму рахунку у начальства.

Ми поверталися вже додому, ґрунтовно затарившись продуктами, коли мої думки несподівано перервав Ванькін крик:

- Дивись! – закричав він, тицяючи як у дитинстві кудись пальцем.

Хочеш не хочеш, а довелося подивитися у тому напрямі, куди він вказував.

З подивом помітила, що по протилежному боці вулиці крокував воїн. Справжнісінький середньовічний воїн! У обладунках, але, правда, без коня. Під рукою він тримав шолом, а на поясі був приторочений меч. На ногах було якесь дивне, ні на що не схоже взуття. Довге темне волосся майоріло по плечах і постать його була більша за значну. Мій брательник не з маленьких, але цей був набагато вищий за нього, та й значно ширший у плечах. Це з тим, що Ванька останні роки проводив у спортзалі, і ґрунтовно виріс що у висоту, що вшир. Місцеві дівчата-малолітки голови згортали, коли він повз них вальяжно дефілював до під'їзду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍