Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

Черчиллем? Він декілька разів навідувався до нашого маєтку. Але, відверто кажучи, місіс Тейлор, у ті часи, коли я мав стосунок до великих справ, містер Черчилль не був такою важливою персоною і ніхто й не сподівався, що він нею стане. У ту пору до нас частіше навідувалися містер Ідей, лорд Галіфакс та інші особи.

— Але ви з ним знайомі особисто, сер? Яка велика честь!

— Я багато в чому не погоджуюся з містером Черчиллем, — сказав містер Гаррі Сміт. — Але він, певна річ, великий чоловік. Уявляю собі, сер, як воно: обговорювати різні справи з такою поважною людиною.

— Кажу ж вам, — мовив я, — що я не мав багато до діла з містером Черчиллем. Але, безперечно, спілкуватися з ним — неабияка честь. Ніде правди діти, мені дуже пощастило. Доля подарувала мені нагоду перебувати в товаристві не лише містера Черчилля, а й багатьох інших великих очільників і впливових людей з Америки та Європи. Мені пощастило почути їхні думки стосовно різних важливих питань, тому я почуваю вдячність, коли згадую ті дні. Адже це великий привілей: отримати нагоду зіграти роль, хай навіть незначну, на світовій арені.

— Пробачте, що питаю про таке, сер, — сказав містер Ендрюс, — але той містер Ідей — який він із себе? Що він за людина? Мені завжди здавалося, що він порядний чоловік. Такий, що з будь-ким заговорить: і з тим, хто сидить нагорі, і з тим, хто внизу, і з багатим, і з бідним... Чи я помиляюся, сер?

— Гадаю, загалом ви влучно його описали. Але я, певна річ, давно не зустрічав містера їдена. Може, він змінився за той час. Я не раз бачив на власні очі, як публічне життя за якихось кілька років змінює людей до невпізнання.

— Чиста правда, сер, — відповів містер Ендрюс. — Навіть наш Гаррі. Вліз у ту політику і став геть іншим чоловіком.

Усі знову розсміялися, а містер Гаррі Сміт тільки стенув плечима й зобразив на лиці усмішку. А тоді сказав:

— Я й справді займаюсь агітацією. Але ж це на місцевому рівні, і я не знайомий ні з ким бодай наполовину таким знаменитим, як ті, з ким спілкуєтеся ви, сер. Але я вважаю, що по-своєму роблю свій маленький внесок. Як на мене, Англія — країна демократична, і ми в цьому селі воювали за це на рівні з іншими. Ми повинні користати зі своїх прав — кожен із нас. Молоді хлопці з нашого села віддали свої життя за те, щоб ми мали такий привілей, і, як на мене, кожен зобов’язаний перед ними зробити свій внесок у спільну справу. Кожен із нас має свою думку, і ми мусимо діяти так, щоб ці думки почули. Так, ми далеко від усіх, село наше невелике, ніхто з нас не молодшає, а в селі все менше й менше людей. Але я вважаю, що ми в боргу перед тими хлопцями. Ось чому, сер, я стільки часу витрачаю на те, щоб наші голоси почули там, нагорі. І якщо я через це стану інакшим чи зляжу в могилу — добре, хай так і буде.

— Я вас попереджав, сер, — усміхнувся містер Тейлор. — Гаррі нізащо не випустить такого впливового джентльмена, як ви, з нашого села, поки не протуркоче вам усі вуха.

За столом знову здійнявся регіт, а я тут же сказав:

— Прекрасно розумію вашу позицію, містере Сміт. Немає нічого дивного в тому, що ви хочете, аби цей світ змінився на краще і щоб ви й ваші земляки могли до цього докластися. Ваші бажання заслуговують на похвалу. Правду кажучи, до участі у великих справах перед війною мене надихнули схожі поривання. Тоді, як і тепер, світовий мир здавався чимось майже невловимим, і мені хотілося зробити свій внесок.

— Вибачте, сер, — сказав містер Гаррі Сміт, — але я трохи не те мав на увазі. Таким, як ви, завжди було легко вимагати свого. Ви товаришуєте з наймогутнішими особами у країні. Але такі, як ми, сер, роками не бачимо жодного справжнього джентльмена, хіба одного лікаря Карлайла. Він першокласний фахівець, але, при всій повазі до нього, мушу сказати, що зв’язків у нього нема. Тому нам легко забути про свої громадянські обов’язки. Ось чому я так завзято всіх агітую. Мені без різниці, погоджуються зі мною чи ні — і я точно знаю, що в цій кімнаті нема нікого, хто б погодився зі всім, що я кажу, — але принаймні я змушую людей думати. Нагадую їм про їхній обов’язок. Ми живемо в демократичній країні. Ми воювали за неї. І тепер маємо зробити свій внесок.

— Цікаво, де подівся лікар Карлайл, — сказала місіс Сміт. — Думаю, наш гість хотів би нарешті поговорити про щось розумне.

За столом знову засміялися.

— Мені дуже приємно з вами розмовляти, — промовив я, — але, чесно кажучи, я вже трохи втомився...

— Ну звичайно, сер, — сказала місіс Тейлор, — звичайно, що ви втомилися. Зараз принесу вам іще одну ковдру. Ночі тепер холодні.

— Не треба, дякую, місіс Тейлор. Мені цілком вистачить одної.

Та не встиг я встати з-за столу, як містер Морґан сказав:

— Я тут згадав, сер, про одного чоловіка, якого ми часто слухаємо по радіо. Його звати Леслі Мандрейк. Цікаво, чи ви з ним часом не знайомі.

Я відповів, що ні, не знайомий, і хотів було підвестися, але мене знову затримали розпитуваннями, чи знаю я того або того. Тому я все ще сидів за столом, коли місіс Сміт сказала:

— О, хтось іде. Напевно, пан лікар нарешті прийшов.

— Мені справді треба йти, — мовив я. — Я дуже втомився.

— Але це вже точно пан лікар, — сказала місіс Сміт. — Будь ласка, затримайтеся ще на кілька хвилин.

Тільки вона це промовила, як у двері постукали і почувся чийсь голос:

— То я, місіс Тейлор.

До кімнати зайшов доволі молодий джентльмен, років сорока, стрункий і високий — такий високий, що аж мусив нагнутися, аби пройти через двері. Не встиг він привітатися, як місіс Тейлор мовила до нього:

— Ось наш гість, лікарю. Його автівка застрягла на пагорбі, і тепер він мусить терпіти балаканину нашого Гаррі.

Лікар підійшов до стола й простягнув руку.

— Річард Карлайл, — приязно усміхнувся він, коли я підвівся й потиснув її. — Шкода, що так сталося з вашою автівкою, сер. Але я впевнений, що про вас тут добре подбали. Може, навіть аж надто добре.

— Дякую, — відповів