Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

відповіла: «Він сказав, що прийде, як тільки зможе». Вони обидві повернулися до мене, і місіс Сміт, зніяковівши, промовила:

— Ми сказали лікареві Карлайлу, що ви тут, сер. Пан лікар буде дуже радий з вами познайомитися.

— Але, напевно, у нього пацієнти, — вибачливо додала місіс Тейлор. — На жаль, невідомо, чи він встигне прийти, поки ви не ляжете спати.

У ту мить містер Гаррі Сміт, худорлявий чоловік із насупленим чолом, нахилився вперед і сказав:

— Той містер Ліндсей не розумів, що робить. Думав, що він ліпший за нас і тримав нас усіх за дурнів. Що ж, скажу я вам, він дуже скоро змінив свою думку. Тут люди вміють думати і за словом у кишеню не лізуть. Люди не соромляться казати все, що в них на умі. Той ваш містер Ліндсей дуже скоро це зрозумів.

— Не був він джентльменом, той містер Ліндсей, — тихо мовив містер Тейлор. — Не був.

— Правду кажете, сер, — відповів містер Гаррі Сміт. — Відразу було видно, що джентльмен він ніякий. Будинок гарний, костюми дорогі — то все добре, але якось відчувалося, що з ним щось не так. А потім все стало ясно.

Товариство зашепотіло на знак згоди, і хвилину-другу здавалося, що всі присутні розмірковують, варто чи не варто переповідати мені історію цього місцевого героя. Врешті містер Тейлор порушив мовчанку, сказавши:

— Гаррі каже правду. Справжнього джентльмена відразу відрізниш від того, хто просто натягнув на себе дорогу одежу. Ось подивитися на вас, сер. Відразу видно, що ви джентльмен. І то не з того, як пошитий ваш одяг чи як гарно ви говорите. Є ще щось у вас таке... Що саме, не можу сказати, але це бачать всі, у кого є очі.

За столом знову схвально загули.

— Лікар Карлайл мав би вже скоро прийти, сер, — сказала місіс Тейлор. — Думаю, вам буде з ним цікаво порозмовляти.

— У лікаря Карлайла теж є оте щось, — мовив містер Тейлор. — Він із тих справжніх джентльменів.

Містер Морґан, який за весь час не сказав майже ні слова, подався вперед і мовив до мене:

— Що воно таке — як ви думаєте, сер? Може, той, у кого воно є, знає, як воно називається? Ми всі тут говоримо: у кого воно є, у кого нема... Але ми ж не знаємо, що воно таке. Може, ви нас просвітите, сер?

За столом запала тиша. Я відчував, що всі дивляться на мене. Кашлянувши, я сказав:

— Мені важко судити про риси, які в мене, можливо, є, а може, й нема. Проте коли йдеться про ваше запитання, я так здогадуюся, що ви маєте на увазі гідність.

Я не бачив змісту пояснювати їм щось докладніше. А всього лиш озвучив те, що спало мені на думку під час розмови, і сумніваюся, що сказав би таке, якби цього не вимагала ситуація. Однак моя відповідь їх начебто цілком задовольнила.

— Правду кажете, сер, — кивнув головою містер Ендрюс, і кілька гостей йому підтакнули.

— Містеру Ліндсею не завадило б мати трохи більше гідності, — сказала місіс Тейлор. — Біда таких, як він, що вони поводяться так, ніби схопили Бога за бороду, і думають, що то гідність.

— При всій повазі до вашої думки, сер, — озвався містер Гаррі Сміт, — мушу дещо сказати. Гідність є не тільки у джентльменів. Кожен чоловік і жінка в цій країні можуть її мати. Вибачте, сер, але, як я вже казав, ми тут не церемонимося, а говоримо прямо. То моя особиста думка. Гідність мають не тільки джентльмени.

Я, звісно, розумів, що ми з містером Гаррі Смітом маємо на увазі кожен своє, але йому довелося б дуже довго розтовкмачувати, про що мені йдеться. Тому я просто всміхнувся і сказав: «Звісно, ви маєте рацію».

Моя відповідь тут же зняла напругу, що повисла в кімнаті, поки говорив містер Гаррі Сміт.

Та й він сам став почуватися вільніше і, нахилившись уперед, повів мову далі:

— Ось ради чого ми воювали проти Гітлера. Якби вийшло по-його, ми б усі були зараз його рабами. У всьому світі було б кілька господарів і мільйони рабів. А в рабів ніякої гідності нема — думаю, про це не варто й казати. Ось за що ми воювали і що ми здобули. Ми здобули право бути вільними громадянами. І в тому один із привілеїв народитися англійцем: не важливо, хто і який ти, багатий чи бідний, — ти народився вільним і народився ти для того, щоб вільно висловлювати свою думку й голосувати за свого представника в парламенті чи потім вигнати його геть. Перепрошую, сер, але ось що таке гідність.

— Ну досить уже, Гаррі, — сказав містер Тейлор. — Бачу, ти зараз знову розведеш тут політику.

Усі розсміялися. Містер Гаррі Сміт засоромлено усміхнувся й відповів:

— Не розводжу я ніякої політики. Просто кажу свою думку — та й все. Якщо ти раб, не може в тебе бути ніякої гідності. Але кожен англієць може її мати, якщо захоче. Бо ми за це право воювали.

— Вам, напевно, здається, сер, що ми живемо в Богом забутому селі, — мовила його дружина, — але війна завдала нам великого лиха. Набагато більшого, ніж ми заслуговували.

Після її слів у повітрі повисла тиша, аж поки містер Тейлор не звернувся до мене:

— Гаррі помагає нашому представникові в парламенті. Дайте йому шанс — і він розкаже вам про все, що не так із нашою владою.

— Ет, я ж казав цього разу, що з нею так.

— А ви, сер, займалися політикою? — запитав містер Ендрюс.

— Не зовсім, — відповів я. — І не тепер. Радше до війни.

— Мені просто згадався один містер Стівенс, який рік чи два тому пройшов до парламенту. Чув його кілька разів по радіо. Він говорив дуже розумні речі про житло. Але ж то не ви, сер?

— О ні, — засміявся я.

Не знаю, чому я промовив наступну репліку. Мені чомусь здалося, що в тих обставинах, у яких я опинився, я просто мушу це сказати. А сказав я таке:

— Чесно кажучи, я частіше займався закордонними справами, аніж внутрішніми. Маю на увазі закордонну політику.

Я не сподівався, що мої слова справлять такий ефект: моїх слухачів охопив благоговійний трепет. Я квапливо додав:

— Але я ніколи не обіймав жодної посади. Мій вплив мав винятково неофіційний характер.

Однак тиша за столом тривала ще кілька секунд.

— Пробачте, сер, — врешті-решт озвалася місіс Тейлор, — то, може, ви знайомі з містером Черчиллем?

— З містером