Кадзуо Ісігуро - Залишок дня, Кадзуо Ісігуро

— Що ж, я радий, що ви тут, — лікар Карлайл сів за стіл навпроти мене. — Звідки саме ви приїхали?

— З Оксфордширу, — відповів я. Мені так і кортіло додати наприкінці «сер», але я стримався.

— Гарний край. Мій дядько живе недалеко від Оксфорда. Дуже там гарно.

— Пан гість розповідав нам, лікарю, що він знайомий із містером Черчиллем, — озвалася місіс Сміт.

— Справді? Я колись знав його племінника, але втратив із ним контакт. А от із великим чоловіком ніколи не мав честі познайомитися.

— І не тільки з містером Черчиллем, — продовжувала місіс Сміт. — Пан знає і містера їдена, й лорда Галіфакса...

— Та невже?

Я відчував на собі пильний погляд пана лікаря. І хотів було щось відповісти, коли містер Ендрюс мовив до нього:

— Пан гість казав нам, що займався зовнішньою політикою в ті часи.

— Справді?

Лікар Карлайл дуже довго не зводив із мене серйозного погляду. А тоді, знову всміхнувшись, запитав:

— Мандруєте трохи?

— Можна й так сказати, — усміхнувся я.

— Тут гарна природа. О, до речі, містере Ендрюс, перепрошую, що досі не повернув вам пилки.

— Нічого страшного, лікарю.

На деякий час розмова перейшла на інші теми, і я зміг нарешті трохи помовчати. А тоді, скориставшись нагодою, підвівся і сказав:

— Дуже приємно отак з вами сидіти, але мені б уже хотілося трохи відпочити, тому прошу мене вибачити.

— Шкода, що ви вже йдете спати, — мовила місіс Сміт. — Пан лікар тільки-но прийшов.

Містер Гаррі Сміт перехилився через свою дружину й сказав до лікаря Карлайла:

— Я мав надію, що пан гість висловить свою думку про вашу ідею стосовно імперії, лікарю, — а тоді, обернувшись до мене, додав: — Наш пан лікар виступає за те, щоб маленькі країни стали незалежні. Я не такий вчений, аби йому заперечити, але точно знаю, що то недобра ідея. Було б цікаво почути, що такі люди, як ви, сер, про це думають.

Лікар Карлайл знову пильно вивчав моє обличчя. І врешті сказав:

— І мені дуже жаль, але ми не маємо права затримувати нашого гостя. День видався складний, я так розумію.

— Навіть дуже, — відповів я і почав вибиратися з-за столу. Мені стало незручно, коли всі присутні, зокрема й лікар Карлайл, теж підвелися.

— Щиро дякую за все, — усміхнувся я. — Вечеря була дуже смачна, місіс Тейлор. Бажаю всім доброї ночі.

Усі хором відповіли: «Добраніч, сер!». Я вже дійшов до дверей, коли позаду почувся голос лікаря, і я зупинився.

— Завтра рано-вранці я їду до хворого у Стенбері, — сказав він; озирнувшись, я побачив, що лікар так і стоїть коло стола. — З радістю підвезу вас, щоб ви знову не йшли пішки. А дорогою можемо заїхати до Теда Гардакра по каністру з бензином.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — відповів я. — Але не хочеться завдавати вам зайвого клопоту.

— Ніякий то не клопіт. О пів на восьму буде добре?

— Ну гаразд, буду дуже вдячний за допомогу.

— Тоді зустрічаємось о пів на восьму. Місіс Тейлор, подбайте, будь ласка, про те, щоб ваш гість прокинувся і поснідав до того часу, — сказав він і, знов обернувшись до мене, додав: — Тоді й поговоримо з вами. Шкода, що Гаррі не побачить, як я пошиюся в дурні.

Усі засміялися і знову побажали доброї ночі, дозволивши мені нарешті піднятися до своєї обителі.

Думаю, нема потреби зайвий раз наголошувати, яких незручностей я зазнав цього вечора через прикре непорозуміння щодо моєї персони. Можу тільки сказати, що справді не знаю, як би я міг запобігти такому розвитку подій, бо коли усвідомив, що відбувається, усе зайшло так далеко, що якби я сказав тим людям правду, ситуація вийшла б страшенно незручна. З іншого боку, хоч мені й прикро, що все так обернулося, ніякої шкоди я не заподіяв. Вранці я попрощаюся з ними і, скоріше за все, ніколи більше їх не побачу. Гадаю, не варто цим аж так перейматися.

Утім, попри прикре непорозуміння, над дечим усе ж варто замислитися, бо інакше воно кілька днів не даватиме мені спокою. Скажімо, над міркуваннями містера Гаррі Сміта про природу гідності. Мало що в його словах заслуговує на серйозну увагу. Коли він викладав свої думки про гідність, то мав на увазі не те саме, що й я. Проте навіть так його твердження надто ідеалістичні, надто теоретичні, щоб надавати їм ваги. Певною мірою, у його словах, звісно, є трохи істини: у такій країні, як наша, люди зобов’язані міркувати про великі справи і складати про них власну думку. Але життя є життя: хіба можна від простих людей сподіватися своєї думки про все на світі, хоча, як запевняє містер Гаррі Сміт, її тут має кожен селянин. Ці сподівання не тільки нереалістичні — я сумніваюся, що вони взагалі доречні. Адже, зрештою, прості люди не можуть усього навчитися і все знати, й тому нерозумно вимагати, аби кожен із них мав свою позицію щодо найважливіших для країни питань. Визначати людську гідність за такими критеріями просто безглуздо.

На гадку спадає один випадок, який чудово демонструє, наскільки погляди містера Гаррі Сміта далекі від правди. Випадок той стався зі мною ще до війни, 1935 року, якщо не помиляюся.

Пригадую, що пізно ввечері — було вже за північ — мене викликали до вітальні, де його світлість розважав після вечері трьох гостей. Мене, ясна річ, кликали не вперше: я вже приносив джентльменам закуски та напої й чув, що панство розмовляє на важливі теми. Та коли я зайшов до вітальні того разу, джентльмени замовкли і глянули на мене. Його світлість сказав:

— Ходіть сюди, Стівенсе. Містер Спенсер має до вас розмову.

Джентльмен, про якого йшлося, деякий час дивився на мене, розкинувшись у кріслі, а тоді мовив:

— Хочу вас дещо запитати, чоловіче добрий. Ми тут сперечалися на одну тему й потребуємо вашої допомоги. Скажіть мені: на вашу думку, борги перед Америкою відіграють велику роль у тому, що обсяги торгівлі так упали? Чи це хибний аргумент — і насправді коренем проблеми є відмова від золотого стандарту?

Його питання мене, звісно, трохи здивувало, але я одразу зрозумів, у чому річ. Панство явно сподівалося, що це запитання зіб’є мене з пантелику. Поки я це збагнув і сформулював належну відповідь, моє лице, мабуть, і справді мало такий вираз, начебто я намагаюся втямити, про що мене питають, бо джентльмени весело перезирнулися.

— Перепрошую, сер, — врешті сказав я, — але я не можу