Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

- А ти не бачив, куди біжиш? Як взагалі можна було не помітити мене? - відповіла я, і теж спробувала встати, але мені це не вдалося через різкий біль в коліні.

- Дай руку, - промовив він, простягаючи долоню.

Я подала йому свою, і він з легкістю підняв мене.

- Ай, обережніше. Болить же! - я заплющила очі й зціпила зуби, щоби не заплакати.

Він помітив мій дискомфорт, тому далі говорив уже спокійніше:

- Вибач, я не хотів, але і тобі потрібно бути обережнішою. Йти можеш?

- Не знаю...

Я ступила крок, але зразу похитнулася і ледь не впала. На благо, цей хлопець вчасно мене схопив.

- Ей, легше! Давай я допоможу тобі дістатися додому?

- Цікаво, як ти це зробиш... - прошепотіла я, розминаючи ногу. Ще не вистачало того, щоби я отримала перелом.

- Все просто...

Після цих слів він різко підняв мене на руки. Я пискнула від неочікуваності, і щоби не впасти, обхопила руками його шию. Вау, який він сильний. Тримав мене так легко, ніби я була пушинкою.

- Куди йти? - запитав він настільки спокійно, ніби не тримав незнайому дівчину з вивихнутим коліном у себе на руках.

Я показала на дорогу додому пальцем і він спокійно поніс мене у тому напрямку.

- Скажи хоча б своє ім'я для початку, - заговорив хлопець. - Бо наше знайомство не назвеш приємним.

- Аніка, а твоє?

- Ніколас. Можна просто Нік.

- Зрозуміло. Хоча, навіть після цього я не можу назвати це приємним знайомством.

- Погоджуюсь, але все ж таки, щось у ньому є, - я вперше побачила, як він усміхнувся, коли сказав це речення.

А він милий, коли усміхається.

Далі хлопець ніс мене мовчки, аж до самого дому. Це так благородно з його сторони, що він не залишив мене там саму і побиту. Потрібно буде подякувати.

- Ось тут ти живеш? - запитав він, оглядаючи наш паркан.

- Так, можеш не переживати, далі я дійду сама, - сказала я, і він послушно опустив мене. - Дякую, що доніс і... Вибач. Мені справді треба було дивитись, де я стаю.

- Будь ласка, і припини. Не потрібно вибачень. Це я завинив, що впав і пошкодив тебе.

Промовив винно Ніколас і ми вперше переглянулися.

- Все гаразд, мені вже легше. Ще раз дякую, - сказала я і розвернулася, шкандибаючи у дім.

- А-а-а, може ти даси мені свій номер? Про всяк випадок, якщо щось буде потрібно або якщо ти захочеш зустрітися? - крикнув він вслід.

Ого, він хоче взяти мій номер і зустрітися?

А чому б ні?..

Я взяла з його рук телефон і швидко вписала туди свій номер телефону. Перевіривши, чи все правильно, віддала йому назад, усміхнувшись. Він відповів мені тим же.

- Тоді, до дзвінка, Аніка?

- До дзвінка, Нік.

Після цього він пішов своєю дорогою, а я повернулася додому.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно