Колектив авторів - Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

і зазвичай не пов'язується з конкретним посяганням. Тому правила про самозахист цивільних прав можуть застосовуватись до випадків, коли собака, що знаходився, наприклад, в саду та заподіяв значну шкоду особі, яка проникла в сад. Якщо особа не порушувала Правил тримання собак, котів і хижих тварин в населених пунктах [315], вона не може відповідати за шкоду, спричинену особі, яке проникла на територію, де знаходилась собака, якою тяжкою ця шкода не була б, оскільки при цьому здійснювався правомірний самозахист цивільного права. Але якщо власник собаки давав йому команду напасти на порушника, дії власника треба кваліфікувати відповідно до ст. 19 ЦК: вони можуть бути визнані такими, що виходять за межі самозахисту, а можуть бути визнані і такими, що не виходять за ці межі, залежно від можливості кваліфікувати ці дії як необхідну оборону.

10. Інші дії особи, що здійснюються заздалегідь з метою захисту цивільного права, не можуть підпадати під ст. 19 ЦК якраз за ознакою невідповідності в часі між діями на захист цивільного права та порушенням цивільного права. Вони за наявності складу правопорушення є підставою для виникнення зобов'язань із завдання шкоди. Тому встановлення будь-якого роду пристроїв для завдання шкоди вірогідному порушнику виходить за межі самозахисту прав.

11. Визначенням самозахисту цивільного права не охоплюються дії, що спрямовані на поновлення цього права шляхом власних дій особи, чиє цивільне право порушене, чи дій інших осіб, якщо порушення вже закінчене. Тому завдання шкоди порушнику під час таких дій чи в їх результаті не може звільнити завдавача шкоди від відповідальності: для поновлення цивільного права встановлено спеціальний порядок, примусові заходи для поновлення права мають право застосовувати тільки відповідні державні органи. Суб'єкти цивільних прав можуть шляхом насильства захищати свої цивільні права тільки під час порушення права чи посягання на нього.

12. Поширювати визначення самозахисту права та дію ст. 19 ЦК в цілому на відносини щодо здійснення захисту права шляхом здійснення передбачених законом дій (відмова від виконання зобов'язання, відмова від прийняття виконання тощо) не можна. На такі юридичні дії поширюються відповідні спеціальні норми цивільного права.

Стаття 20. Здійснення права на захист

1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

1. У встановлених законом межах особа вправі здійснювати захист цивільних прав на свій розсуд. Нездійснення права на захист не є підставою для припинення цього права. Але в окремих випадках спеціальними правилами встановлені обмежувальні (преклюзивні) строки, сплив яких позбавляє володільця цивільних прав можливості їх захищати.

2. Особа може здійснити право на захист своїх цивільних прав у межах строку позовної давності, якщо спеціальними нормами не передбачено, що позовна давність на відповідні відносини не поширюється. Проте позовна давність застосовується судом тільки за заявою сторони у справі (ч. 3 ст. 267 ЦК).

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

1. Стаття 21 ЦК передбачає можливість визнання судом незаконними та скасування правових актів. Стаття 16 ЦК формулює правило про визнання акта незаконним. Це — загальна норма, що підлягає застосуванню з урахуванням спеціального правила ст. 21 ЦК, що передбачає не тільки визнання акта незаконним, а і скасування його судом в порядку захисту цивільного права. У ст. 393 ЦК стосовно захисту права власності також йдеться про визнання акта незаконним та скасування його. Але термін «визнає незаконним» не точно відображає зміст відповідних відносин. Із ст. 105, 162, 171 КАС [45] випливає, що стосовно нормативно-правових актів слід ставити вимоги про визнання їх протиправними та нечинними, а стосовно індивідуальних актів — про їх протиправність та про їх скасування. Оскільки суд захищає матеріальні права, а процесуальні форми визначають тільки порядок захисту права, то при захисті цивільних прав треба було б переважно використовувати ті формулювання, що містяться в нормах матеріального права. Але слід враховувати, що відповідно до п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства «закони України та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу». Тому після введення в дію названого Кодексу позивачі в позовних заявах мають формулювати свої вимоги як визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним, а індивідуального акта — протиправним та про скасування останнього, а суди за наявності підстав мають виносити рішення такого ж змісту.

Покладення на орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до ч. 1 ст. 276 ЦК обов'язку вчинити необхідні дії для поновлення особистого немайнового права, порушеного рішенням будь-якого із цих органів, не виключає пред'явлення та задоволення вимоги про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта або про визнання протиправним та скасування індивідуального акта, оскільки ч. 1 ст. 275 ЦК передбачає можливість захисту особистого немайнового права способами, що встановлені главою 3 цього Кодексу.

У сфері дії Господарського кодексу [42] (у разі порушення прав суб'єктів господарювання або інших учасників господарських зобов'язань особами, що не є суб'єктами владних повноважень) повинні пред'являтись вимоги про визнання актів недійсними, оскільки якраз таке формулювання міститься в ст. 20