Колектив авторів - Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України

Самозахистом є застосування особою засобів протидії які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

1. Стаття, що коментується, ґрунтується на частині п'ятій ст. 55 Конституції України [1], відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Але ст. 55 Конституції і ст. 19 ЦК не є тотожними. Стаття 55 Конституції поширюється на всі правовідносини з участю громадян, а ст. 19 ЦК регулює тільки цивільні відносини, але з участю всіх суб'єктів.

2. За особою визнається право на самозахист не тільки свого цивільного права, а й права іншої особи. Самозахист може здійснюватись не тільки від порушень, а і від протиправних посягань. Поняття «посягання», на нашу думку, слід тлумачити як готування до правопорушення та замах на правопорушення.

3. Визначення самозахисту, що формулюється в абзаці другому ч. 1 ст. 19 ЦК, по суті, відсилає до чинних законів та моральних засад суспільства. Особа має право в порядку самозахисту цивільних прав протидіяти порушенню цих прав або посяганню на них, не виходячи при цьому за межі встановлених законом заборон та моральних засад суспільства. Чітке розмежування термінів «закон» та «інші нормативно-правові акти», що проводиться в Цивільному кодексі, дає підстави для твердження про те, що при здійсненні самозахисту особа не зобов'язана додержуватись заборон, що встановлені підзаконними актами. Але ж зазвичай заборони підзаконними актами встановлюються на підставі більш загальних положень законів (зокрема, вони встановлюються ст. 13 ЦК). Тому не слід думати, що із визначення самозахисту, що надано в ст. 19 ЦК, випливає можливість діяти всупереч заборонам, що встановлені підзаконними актами.

4. Визнання за особою права на самозахист та визначення цього права в ч. 1 ст. 19 ЦК дає дуже мало для розуміння того, які права та обов'язки встановлює законодавець, вводячи до Цивільного кодексу поняття самозахисту, якого раніше вітчизняне цивільне законодавство не знало. Наводяться на ознаки, яким повинні відповідати дії особи для того, щоб кваліфікувати їх як способи самозахисту права. Це — такі ознаки: 1) дії повинні відповідати змісту права, що порушене. Зокрема, дії, спрямовані на захист права, повинні захищати якраз це право, а не полягати, наприклад, у зустрічному порушенні цивільних прав особи, яка порушила право; 2) дії щодо захисту права повинні відповідати характеру порушення, тобто бути адекватними порушенню; 3) дії щодо захисту права мають відповідати наслідкам, що спричинені порушенням.

5. Однак викладене розуміння самозахисту права та ознаки способів самозахисту не є досить визначеними, щоб застосовувати їх при вирішенні цивільно-правових спорів. Це дає судам невиправдані можливості для вирішення справ на свій розсуд. Крім того, вимога щодо відповідності способів самозахисту «наслідкам, що спричинені... порушенням» взагалі ставить під сумнів самозахист прав з метою запобігти цим наслідкам. Тому є потреба в конкретизації ознак самозахисту. Для цього доцільно використати положення ч. 1 ст. 1169 ЦК, відповідно до якої необхідна оборона є лише одним із випадків самозахисту права. Таким чином, за наявності ознак необхідної оборони (ст. 36 Кримінального кодексу [36]) дії особи завжди мають кваліфікуватися як самозахист цивільного права.

6. Застосування поняття необхідної оборони для визначення дій суб'єкта як самозахисту цивільних прав можливе тільки за умови, що мало місце суспільно небезпечне посягання, тобто злочинна дія особи, від якої цей суб'єкт здійснював самозахист права.

Оборона кваліфікується як необхідна, якщо порушнику заподіяна не будь-яка шкода, а необхідна і достатня за даних обставин для негайного відвернення чи припинення посягання. Необхідна оборона повинна відповідати характеру посягання за часом (дії за умови необхідної оборони не можуть здійснюватись раніше, ніж почалось посягання, та продовжуватись після припинення посягання), а також за інтенсивністю. Якщо такої відповідності явно немає, дії суб'єкта цивільних прав кваліфікуються як такі, що є перевищенням меж необхідної оборони. Вони не можуть кваліфікуватися як правомірний самозахист цивільних прав, навіть якщо кримінальне законодавство і не передбачало відповідальності за перевищення меж необхідної оборони.

Крім того, в ст. 36 КК формулюються додаткові пояснення щодо можливості кваліфікації дій як необхідної оборони: 1) кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади; 2) не є перевищенням меж необхідної оборони застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

7. Якщо самозахист прав здійснюється від суспільно небезпечного посягання, під поняття самозахисту підпадають також дії особи, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди ступеню небезпечності посягання чи обставинам захисту, а тому вийшла за межі необхідної оборони. Поняття самозахисту виходить за межі необхідної оборони також і у випадках, якщо самозахист здійснюється від посягань, що не є суспільно небезпечними.

8. Дії в стані крайньої необхідності (ст. 1171 ЦК) не повинні визнаватись правомірним захистом цивільних прав, тому шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, або особою, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду.

9. Оскільки правомірність способів самозахисту визначається в ч. 2 ст. 19 ЦК у співвідношенні до дій, якими порушуються цивільні права, правила щодо самозахисту не можуть використовуватись для кваліфікації дій, що здійснюються володільцем цивільних прав до початку посягання на цивільні права чи після його закінчення. Кваліфікація цих дій як правомірних чи неправомірних має здійснюватись на підставі відповідних норм, що поширюються на ці дії. Так, придбання собаки чи навіть дикої тварини та її використання з метою захисту права власності чи інших цивільних прав здійснюється заздалегідь