Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

Я заховав свого пугача у внутрішню кишеню і підійшов до фігури, що лежала на асфальті. Хлопак був живий, бо не тільки дихав, а й відтворював деякі інші фізіологічні звуки. Я штурхонув його носаком:

- Вставай!

- Не можу! Я мокрий.

- Тоді лежи і слухай. Сьогодні я добрий, тому стріляв у повітря. Наступного разу зроблю ваших дітей сиротами.

- У мене ще нема дітей…

- Тим краще, не будеш розмножуватися. Лежи і сохни. А виступиш іще раз - розкажу всій Татарці, як ти, ледь побачивши лягавого, напудив з переляку у штани.

- Дядьку, не треба! Краще заберіть у капезе!

- Буду ще я тобі біографію робити. Обійдешся!

Наступного ранку я приймав громадян. Точніше, вони прийшли самі, дізнавшись про появу нового дільничного. Напевне, у цій найвищій точці Києва чутки поширюються набагато швидше, ніж на Подолі чи Куренівці.

Першою рівно о восьмій об’явилася бабця в темній хустині, зав’язаній під підборіддям, довгій чорній спідниці, старомодній кофтині такого ж кольору і старих хромових чоботях чоловічого крою.

- Товаришу міліціонер, або ця профура перестане вибивати свою чечітку, або я пожалуюся товаришу Калініну!

- Яка профура?

- Ну, та, що наді мною живе.

Посилання на всесоюзного старосту, котрий помер майже тридцять років тому, одразу викликало у мене певні підозри. Але я сам був не в тій ситуації, щоб перебирати харчами, тому ввічливо пообіцяв обов’язково все з’ясувати, вжити заходів і повідомити. Задоволена бабця подибала собі, а на порозі замалювався ветеран Першої Світової, громадянської і всіх наступних воєн, персональний пенсіонер місцевого значення і так далі і таке інше. Цей зажадав аби на вибори йому приносили додому не лише бюлетень з урною, а й дефіцитні продукти з виїзного буфету на виборчій дільниці. Я так і не второпав, яке відношення до цієї делікатної проблеми має міліція, але пообіцяв на наступних виборах (а до речі, коли вони?) цей недолік виправити.

Коли об одинадцятій надійшли мої дільничні, я вже був у милі, мов той кінь.

- Тепер ви зрозуміли, товаришу капітан, - пояснив вічний старлей, - чому на нашій роботі люди довго не тримаються? Клімат тут специфічний!

- Зрозумів. Визнаю і каюсь.

- Бабця Межинська заходила?

- Менжинська? Вдова покійного голови ОДПУ В’ячеслава Рудольфовича?

- Ні, Ме-жинська. З одним «н». У хромових чоботях.

- Котра Калініну скарги досі пише на сусідку? Заходила.

- Та сусідка вже десять років, як померла, а бабця все скаржиться.

- А ветеран усіх воєн - він що, теж теє?…

- Ні, ветеран справжній! У Котовського воював. Але стаття по медичній частині - в наявності. Стосовно голови.

- Фронтова контузія?

- Еге… котра Сталін Йосип Віссаріонович! Цей котовець з його ласки вісімнадцять років у таборах кайлом махав. Тож самі розумієте… але він тихий. Тільки перед виборами у нього загострення. То його або вдома під замком тримають, або у психушці, якщо місце є.

- Дивні діла твої, Господи, дуже дивні. А багато у вас таких на районі?

- Як я ще починав - більше було. З таборів повертались якраз. А зараз вимирають потихеньку. Одна у них радість залишилася - раз на місяць до ветеранського магазину доповзти, там у них щось наче клуб старих більшовиків.

Від автора: я особисто не належав до жодної з категорій радянських громадян, ощасливлених можливістю, як тоді казали, отоварюватися в одному з закритих магазинів-розподільників. Проте якось колега, що прихворів, попросив мене одержати чергову пайку продовольчого дефіциту для родича-ветерана, котрий у свою чергу вже не виходив із хати навіть на балкон.

Цей розподільник ховався на тилах звичайного овочевого магазину між Московською і Голосіївською площами. Родич колеги був неабияке цабе - п’ятдесят років стажу в КПРС, до 39-го року слідчий «важняк» у прокуратурі, потім військовий прокурор, голова трибуналу. А після війни - прокурор одного з найбільших районів Києва. І чим же йому віддячила рідна партія і радянська влада за всі звитяги?

Я запам’ятав на все життя: півлітра кукурудзяної олії, дві банки шпротів на межі терміну придатності, зім’ята банка горбуші в оливі, кілограм зеленої цибулі, половину ваги якого складала грязюка, та банка індійської розчинної кави радянської розфасовки з підозрілим запахом перепаленого в сільській кузні заліза в суміші зі смородом самої кузні і коней, яких там підковували.

І це все! За свої ж гроші, раз на місяць.

Стосовно ж номенклатурної еліти, то її не отоварювали, а завантажували практично без обмежень у спеціальному котлопункті на Печерську - у дворі навпроти Держбанку. Звісно, самі вожді пролетаріату і навіть їхні дружини туди не їздили, а надсилали помічників чи референтів. І вже ті напихали багажники службових