Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

під стіною, до якої колись назавжди припасували чотири алюмінієвих гачки для верхнього одягу, дорозсихалися три старі стільці і клишоногий ослінчик.

- Головне, що не по-панському, - підсумував я оглядини. - Жодний перевіряючий не скаже, що міліція порозводила собі хороми, мов ті письменники.

- Знайдуть щось інше, - заспокоїв мене підстаркуватий старлей, - служба у них така: людям життя псувати.

Його колеги промовчали, а я подумав: старшина служить за обіцяну «гостинку», молодший лейтенант - за направлення до вищої школи міліції аби повернутися звідти у нашу Управу або й на Богомольця. Ветеран догрібає до пенсії. Я відбуваю покарання. Цікаво, чи залишився ще в Києві бодай один нормальний дільничний із тих, що коли біда, люди біжать до нього, а не до телефону.

- Ви, товаришу капітан, на роботі не дуже засиджуйтеся, - попередив молоденький старшина, - бо тут у молоді звичай є такий: новим дільничним хрещення влаштовувати.

- Водою з вікон обливають?

- Шиби б’ють. Першого ж вечора.

- Нервова у вас молодь. Не інакше як у ранньому дитинстві няньки їх міліціонером лякали.

- Тут така публіка, - додав старлей, - що і лякати не треба. Кожний третій сидів, а кожний другий притягався. Особливо ті, що в дореволюційних клопівниках на Юрківській живуть. І в приватному секторі коло старого цвинтаря.

- А яка спеціалізація?

- Широкий профіль, як у сільських механізаторів. Самогон, браконьєрство, крадіжки майна - державного і особистого. Хто розумніший - дефіцитом на Житньому базарі спекулює. Хто відважніший - контейнери на «Київ-товарній» чистить. А ще маємо своїх циганів. Вони, щоправда, на Хрещатику людей дурять: косметика з гуталіну, фальшиве золото… ну, звісно, «позолоти ручку, то погадаю»…

- Багата ти на таланти, Україно, - зітхнув я і подумки подякував Генералові.

- Ледь не забув! - похопився ветеран. - Проституція!

- Де?! - зрадів я.

- У вас під боком. Через дорогу. Одноповерховий будиночок бачите? Сімейний бардак. Мамуня - проби ніде ставити. Афоризм, крадіжки на довіру, звідництво. Персонал - п’ять її дочок.

- Скільки-скільки?

- П’ять! Всі від різних батьків, як водиться, і всі курви. З тринадцяти років. І не дивіться ви так на мене, товаришу капітан. Наче ви не знаєте, що у нас легше секретаря обкому зняти, ніж шалаву за проституцію притягти.

- Знаю. Стаття про притони розпусти є, а щодо проституції - немає.

- Так ото ж!

- А за дармоїдство притягати не пробували?

- Яке дармоїдство, товаришу капітан? Вони ж працюють! Аж гай шумить. Правда - без патенту.

- От-от-от! Оформлюйте незаконну трудову діяльність.

- Зараз! Це ж їх треба на гарячому зловити. В момент передачі грошей за послуги. То що я маю - над ними зі свічкою стояти?

- Облаву зробіть. Наші з Управи допоможуть. Сказав би навіть - із поросячим вереском.

- А що облава? Мамуня скаже - до дочок кавалєри прийшли. А чого вони без штанів? - бо з серйозними намірами. А чого щоночі інші? Ну ви ж, товаришу міліціонер, знаєте, яка зараз молодь перебірлива. Це ж не так, як я колись: аж два роки одному тільки майору конвойних військ давала - і більше нікому.

Ми посміялися, домовилися зустрітися завтра об одинадцятій, після чого дільничні розбіглись, а я залишився, доки двірничка на моє прохання наводила в цій новій «шпаківні» бодай якийсь лад у обмін на півмішка порожніх пляшок, знайдених мною у шафі для паперів.

Ветеран не помилився. «Хрестителі» не забарилися. Ледь стемніло і вулиця спорожніла, як у підворітті чотириповерхівки, що на розі, замерехтіли невиразні тіні і чотири вогники цигарок. Я обережно, не вимикаючи світла, вийшов на темну кухню, пововтузився зі старим іржавим засувом, тихо прочинив двері і вислизнув у двір. А звідти - під стінкою, ховаючись у густу тінь будинку, підійшов до підворіття на таку відстань, що міг би згасити цигарку прицільним плювком. Але не став цього робити.

Тіні нарешті матеріалізувалися у чотирьох отроків, зовсім не подібних на вигляд на випускників музичного училища імені Глієра. Телепні покидали недопалки на асфальт, озирнулися на всі боки і підтяглися ближче до освітленого вікна опорного пункту. Один із них вийшов вперед і жбурнув щось у вікно, за яким я кілька хвилин тому розмірковував про сенс буття. Камінь втрапив не в шибу, а в раму і відскочив. Повторити спробу отроки не встигли.

Чим хороший у аналогічних ситуаціях звичайний спортивний стартовий пістолет? По-перше, з нього навіть випадково не заподієш шкоди. Хіба коли вистрелиш упритул. По-друге, він дає звук, що не поступається обрізу трилінійної гвинтівки і лише трохи тихіший за постріл тридюймової армійської гармати. По-третє - водночас із пострілом зі ствола виривається добрячий стовп вогню, що в темряві виглядає особливо вражаюче. Ось чому я час від часу залишаю свого «стєчкіна» в сейфі зброярської кімнати, але зі стартовим пістолетом не розлучаюся ніколи.

Після першого «ба-баху» той жлоб, що пожбурив камінь, підскочив, упав на асфальт і накрив дурну голову руками. Ще не стихло відлуння від четвертого пострілу, як решта сміливців на бігу трощили флору вже десь між вулицею Фрунзе і Петрівкою. Заповідалося на світовий рекорд із кросу по пересіченій місцевості.

Світло в усіх квартирах на Овруцькій і Айвазовського вимкнулося, як по команді. Тільки з єдиного освітленого вікна кострубато лунав «етюд Черні для фортепіано» в супроводі жіночого вереску:

- Грай, скотино безвуха, грай, бо я тобі зараз пальці