Симона Вілар - Щаслива суперниця

саксів, то погано розуміє нормандську мову. Мені ж не терпілося довідатися, що все-таки сталось, хоча вже й зрозумів — задумане нами не вдалося.

У флігелі Бертрада забилася у кут, і далі ридаючи. Гуго з оголеним сухорлявим озаддям лежав на лаві, а брат Колумбанус обробляв рану — не настільки й небезпечну, але, видно було, що вона завдавала лицареві неабияких страждань. Однак він доволі докладно повідав мені про все, що відбулося в мисливському будиночку графа.

Слухаючи його, я похмурнів дедалі більше. Здавалося б, ми продумали все до дрібниць, але, на жаль, людина вільна припускати, а вирішує Всевишній. Інакше як пояснити те, що саме цієї ночі серед безлюдних фенів зненацька з’явився лицар-хрестоносець. За словами Гуго, він налетів на його людей, мов нищівний смерч, бився з надлюдською спритністю, зумів звільнити Едгара, а потім вони вдвох із графом влаштували справжню різанину перед підпаленим любовним гніздечком.

Те, що рятівник Едгара належав до хрестоносців, Гуго визначив завдяки бойовому поклику «Босеан!». Однак у тому, що він розповідав, було й дещо втішне. З усіх, хто прибув на озерний острів, урятуватися вдалось тільки Гуго й леді Бертраді, інші ж були вбиті на місці, й тепер графові нема в кого вивідати, хто організував нічний набіг. У тім, що жоден поранений у бою не вцілів, Гуго був цілком упевнений — хрестоносці ніколи не залишають переможеного ворога живим. Їхній багаторічний вишкіл вимагає вражати на смерть і завдавати ударів у такі місця, щоб супротивник умер якнайшвидше.

Я зітхнув з полегшенням і вже набагато спокійніше взявся розпитувати Гуго, як розвивалися події до появи загадкового незнайомця. Тут-то й з’ясувалося, що вони з перших кроків припустилися фатальної помилки — не розправилися із графом негайно. Та леді Бертраді забажалося, щоб Едгар на власні очі побачив, що зроблять із його дівкою. Це були їхні рахунки, до того ж, за угодою з Ральфом, Гіту Вейк повинні були повернути тому «такою, яка вона й була». Кумедний жарт графині, яка мала на увазі те, що Гіта не хто інша, як повія, котру використовують усі, кому не ліньки.

Згадка про Ральфа мене стривожила. Від самого початку мені дошкуляли сумніви з приводу цього молодчика, а тут з’ясувалося, що саме він попередив Гіту й Едгара. Тепер усе впирається в те, що він устиг розповісти графові до того, як на острові з’явилися люди Гуго Бігода.

— Ральф також убитий?

Гуго охнув і вчепився зубами в зап’ястя. Брат Колумбанус саме взявся стягати ниткою краї глибокої коленої рани на його сідниці. Однак уже наступної миті посміхнувся, і його зуби по-вовчому блиснули з під білявих вусів.

— Мені, видно, на роду було написано своєю рукою позбавити цього трубадура життя. Помітив я його в дверях будиночка, коли ми ще підпливали до острова, але навряд чи він устиг розповісти багато. Друзяка Ральф, хоч і не був надто розумним, але мусив зміркувати, що зайве балакати не в його інтересах. Він же й сам загруз у цій справі по вуха. І до того ж, ще розраховував здобути свою саксонську дівку. Навіщо йому було чорнити себе в її очах?

Він знову охнув і поморщився. А мені спало на думку, що Гуго Бігод — битий хлопець. Коли людина в такому стані здатна тверезо міркувати, на нього можна покластися.

— А трохи згодом, — провадив Гуго, — коли Ральф уже відвозив у човнику Мілдред…

— Дочка Гіти Вейк також була там?!

Він мовби не почув мого запитання.

— …Коли вже вони пливли в човнику, то кращої мішені було не знайти. А я лучник не з останніх. Клянуся бородою Христовою, на власні очі бачив, як світле оперення моєї стріли стирчало з-під лопатки в Ральфа де Бріяра. Він не впав, але плоскодонка пішла зиґзаґами, і навряд чи Ральф зумів після цього зробити більше двох-трьох гребків, а зараз напевно вже звітує перед святим Петром за свої гріхи. Для більшої вірності варто було б його добити, але тут ця білява саксонка, неначе фурія, вилетіла з мечем із кущів. Бідасі Освульфу, який стояв поруч мене, дісталося так, що він тільки захрипів, але меч застряг у кістці, й вона не зуміла його відразу звільнити. Довелося вгамувати її кулаком у скроню… І з якого це дива лишилась вона на острові, а не втекла з Ральфом? Оце вже суто саксонське тупоумство!

Щойно Гуго згадав саксонське ім’я Освульф. Виходить, у свій загін він набрав усілякого люду. Я запитав, чи не зуміють згодом по тілах убитих в сутичці визначити, що це люди з оточення Гуго Бігода, але цей хлопець передбачив буквально все. Він відповів, що зустрічався зі своїми найманцями таємно, а оскільки довкола нього завжди вертілася безліч люду, не має значення, хто вони, навіть якщо їх і бачили разом.

Лікар нарешті скінчив свою метушню й вийшов. Я ходив від стіни до стіни, перебираючи чітки, щоб зосередитися.

— Ти говориш, що тебе й леді Бертраду не переслідували?

— Ваша правда, преподобний отче.

Гуго підвівся з лави, защібаючи пряжку ременя. Зараз він мав вигляд майже спокійний, тільки пальці рук легко здригалися.

— І облич наших також ніхто не бачив. Якби не одне… Цей хрестоносець — диявол його роздери! — дуже зацікавився леді Бертрадою. Коли ми вже відчалили, він усе ще стояв на березі та дивився нам услід. І нехай би видивлявся скільки завгодно, але в леді саме в цей момент з-під каптура впали коси.

Ми обоє одночасно глянули на графиню.

Вона вже вгамувалася й тільки здригалась, давлячись судомними риданнями. У леді Бертради були примітні коси — довгі, темні, з рідкісним червонястим відливом, завдовжки мало не до колін. Але ще коли ми продумували