Симона Вілар - Щаслива суперниця

мене, сахалися, наче від прокаженого. Немовби моє безчестя могло заплямувати і їх. І ось ця принижена, змучена, роздерта жінка намагається підбадьорити мене.

У мене перехопило подих. Я тільки зрозумів, що ця жінка варта того, щоб заради неї ризикувати графською короною. А може, я став зайве сентиментальним?

— Запам’ятайте головне, міледі. Вам треба змусити себе забути про все, що трапилося. Думаю, у вас це вийде. Саме ваше бажання помститися дасть вам сили. І ви повинні пам’ятати, що самі залишилися живі, живий Едгар і ваше дитя не постраждало. Ви всі разом, а це і є надія.

Її губи нарешті здригнулися, риси обличчя пом’якшали й, слава Богу, очі наповнилися слізьми. Тепер нехай виплачеться. Сльози для жінки — велике полегшення.

Я вийшов. Біля церкви ще юрмилися якісь люди, чувся сердитий голос священика, який вимагав, щоб вони розходилися.

Перш за все я рушив до конов’язі. Моро поклав мені голову на плече й голосно зітхнув. Я лагідно поляпав його долонею по шиї.

— Що, брате, неспокійна була нічка? Ну, нічого, незабаром знову в дорогу. Нам із тобою не первина.

Я поки що не уявляв, куди подамся. Ригіни нема в Норфолку, а в цих краях мені більше нема в кого шукати пристановища.

Граф з’явився із церкви тільки тоді, коли із Гронвуда прибули його люди. Їх була безліч. Кінні ратники, погоничі мулів, запряжених у криті ноші, кілька жінок-служниць. Едгар звелів їм чекати, а сам подався до будинку священика, але не зважився ввійти — стояв, очікуючи, поки служниці допоможуть леді Гіті зібратися й опорядитись.

Але ось з’явилася служниця з дівчинкою на руках. Мала вже прокинулася, вертіла голівкою й кумедно позіхала. Однак, вгледіла Моро й просяяла посмішкою:

— Конячка з цяткою!

І почала вириватися, вимагаючи, щоб її пустили до коня. Виходить, не я один неподільно віддав серце своєму вороному. І я мимоволі посміхнувся, спостерігаючи, як ця крихітка без остраху тягнеться до Моро.

Цієї миті на порозі будинку священика з’явилася леді Гіта. Едгар рвонувся був до неї, але завмер, не зважуючись ступити далі й кроку. Жінка була з голови до ніг загорнута в темне запинало й пересувалася незграбно, легко припадаючи на одну ногу. Але голова її була гордовито піднята.

Наблизилась до Едгара й припала до його грудей. У цьому русі було все — і пробачення, й ніжність. Навіть у мене набігли на очі сльози, і довелося відвернутися.

Раптом я почув його голос, який гукав мене:

— Сере Гаю!

Вони обоє — Едгар і Гіта — дивилися на мене. Нарешті Едгар озвався:

— Сере лицарю, від усього серця я прошу вас бути моїм…

Вони перезирнулися.

— …Нашим гостем. Ми просимо вас прийняти наше запрошення в замок Гронвуд Кастл.

Ніхто краще за мене не знав, чим це їм загрожує. Не мовлячи й слова, я похитав головою.

— Заради всього святого, — додав Едгар. — Це лише дещиця того, чим ми вам зобов’язані.

Вони знову перезирнулися, як діти. І я не витримав. Мої очі заволокло слізьми. Можете скільки завгодно глузувати з моєю слабкості, але мені знадобилося не менше хвилини, щоб опанувати себе.

Хтось прийняв у мене Моро. Поруч на руках у однієї з жінок безтурботно белькотіла маленька Мілдред. Подали приготований для леді Гіти паланкін. Я бачив, як вона, накульгуючи, рушила до нього. Але тут її сили вичерпалися, і вона без тями осіла на руки Едгара.

На графа страшно було дивитися, така мука відбилася на його обличчі. Я ж кинувся до людей, що клопоталися біля непорушної жінки, почав пояснювати, що потрібно дати їй поки що спокій. Я розумів, що трапилося. Така непритомність, викликана сильним потрясінням, найчастіше переходить у сон. А сон їй зараз необхідний. Він пом’якшить шок.

Розділ 4
Ансельм

Березень 1135 року.

Я ніколи не бачив Бертраду в подібному стані — вона, плачучи, чіплялася за поли мого одягу й благала. Її погляд виражав такий страх, що здавався божевільним.

— Преподобний отче… Святий батьку! Захистіть мене!

Бачить Бог, я й сам був наляканий, коли графиня разом із Гуго над ранок зненацька з’явилися в мою заміську резиденцію. Удвох. Але ж виїхали вони звідси цілим загоном.

Але я не запитував, куди поділися інші, й без того було зрозуміло, що гарних новин чекати не доводиться. Я бачив, що діється з графинею, бачив Гуго, якому довелося їхати лежачи впоперек крупа власного коня, в сідлі якого сиділа Бертрада. Коли ж він сповз на землю й став на ноги, я помітив, що його штани просочилися кров’ю, а в чоботі хлюпає.

— Замовкни, Бертрадо! — гримнув він на графиню, яка все голосила.

Гуго був розлючений і вочевидь потребував допомоги лікаря.

Я звелів вірній людині провести обох у віддалений флігель. Мене й самого трусило, але я не виказав цього й звелів без зволікання покликати монастирського лікаря брата Колумбануса. Цей чернець не з балакучих, а оскільки він із