Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

з товаром та бурдюки з водою. А наїзник вирушає до чужої країни з такими запасами, які може нести тільки його власний верблюд.

— Якщо це не купці і не наїзники, то хто ж це подорожує на початку осені, великої пори пасовиська? — дивувалися туарезькі розвідники.

Незабаром вони повернули своїх верблюдів, аби якнайшвидше порадитися між собою й не дістатися, бува, до якоїсь пастки.

Потім двоє з них помчали по підмогу напрямком до скель. Там, імовірно, під захистком розкиданих по плоскогір'ї чорних пагорбів, випасало свої стада їхнє плем'я.

Інші дві темні постаті на білих, ніби танцюючих верблюдах поволі під'їздили чимраз ближче до каравану. Мандрівники примусили своїх верблюдів лягти, аби показати, що вони й не думають тікати.

Нарешті можна привітатися і навіть роздивитись маски на обличчях та знаки на велетенських щитах із антилоп'ячої шкіри.

— Теджеге-н-у-сіді! — закричали тімассанінці радіючи. — Мир вам! Ми шукаємо вас! З нами Сі-Утман, марабут із Тімассаніна!

Тільки тепер вершники зрозуміли, що являє собою хоробра гафла, яка наважилася прийти просто «до лігва левів» — на високогірні пасовиська найблагороднішого й найвойовничішого ахаггарського племені. Похиливши страшні списи, вони, мов ластівки, промчали останню відстань. Ось вони вже біля гафли, де серед інших виднілися високі постаті обох марабутів у білосніжних шатах.

Встромивши в землю страшні вістря списів, розвідники вихопили із піхов довгі прямі мечі й, затулившись по горло щитами, привітали марабутів помахом мечів, які спалахували у вранішньому сонці, наче блискавиці.

Потім кинули зброю й у самих темно-синіх масках та червоних блискучих атласних бурнусах поквапливо підійшли поцілувати край халата тімассанінського ігумена.

— Якій зірці повинно дякувати плем'я теджеге-н-у-сіді за таку честь, о шейху!

— На жаль, мій юний герою, зірка, яка привела мене до вас, сяє в сузір'ї Нещастя…

— Навіть коли б ти приніс найсуворіший вирок половині наших мегаристів, то й тоді ми привітали б тебе як найкращого друга, котрого має імошарг серед наших ворогів!

— Іншаллах!

Похмурий тімассанінський марабут усміхнувся й зауважив з батьківською докірливістю:

— Відколи це туарезький лицар перестав покладатися передусім на грізне вістря свого меча та міцність власного щита? Сіді, сіді! Аллах поважає лицаря за його спритність та хоробрість і не вимагає, щоб воїн цілими днями читав молитву. Хто б тоді іменем аллаха боронив стада, немічних старих, жінок та бідолашних дітей?

Надміру чемний лицар зрозумів, що переборщив у своїй нещирій ґречності. Але водночас його здивувала войовничість слів побожного церковного сановника, котрий був відомий усім як провісник миру й завжди віддавав перевагу дипломатії примирення перед військовими діями.

У лицаря заблищали очі, й він спитав погрозливо:

— Ти попереджаєш воша, щоб міцно тримав власного меча, й приносиш звістку про омріяний бій?

— Так, сіді, це вперше мої уста спонукають до нещадної боротьби проти ворога.

— То, певно, ти маєш на це серйозні підстави!

— Ще ніколи я не мав таких серйозних підстав! Лицар у масці мовчки втупив очі в ігуменове обличчя, проте розпитувати далі не наважився.

— Встань, чоловіче, й одведи нас до табору! Обидва туарезькі лицарі низько вклонилися, підняли зброю й хвацьким акробатичним стрибком вихопилися на високі сідла, навіть не давши клякнути благородним мегерам. Потім подали знак неквапливим погоничам, щоб гафла рушала слідом за ними.

За півгодини назустріч гафлі виїхав знаменитий туарезький цеп. Грізні воїни центральносахарських пустель були в цілковитій бойовій готовності. Схиливши вістря списів до голів мегерів, вони за кілька хвилин оточили гафлу.

Від авангарду каравану одділився лицар, який допіру вітав прибулого ігумена.

А за дві хвилини, обмінявшись кількома гортанними вигуками, туарезька кавалькада пустилася в справжній кавалерійський танок. Лунали постріли з рушниць, залізні списи бряжчали об важкі бойові щити. І все це під супровід тисяч дзвіночків, якими були оздоблені сідла, вуздечки й чапраки туарезьких мегерів.

Коли загін знатних молодих вершників у бойовій грі примусив свого уявного суперника панічно відступити, тоді всі, наче зграя яструбів, помчали до голови каравану й надзвичайно спритно осадили своїх прудконогих верблюдів.

— О аллах! — здивувався марабут Захаріаш. — Адже на чолі їх — жінка!

— Вітаємо тебе, Сі-Утмане, любий друже! — почули ті, що були поблизу, чистий, лагідний, але впевнений голос.

— Фетум! Це ти?!

— Мені доповіли, що до нас їде наш любий і добрий Утман… То це тебе обрали за посла, який має повідомити про нещастя, що спіткало мого чоловіка та його хоробрих друзів?

Мудрий мокаддем якусь мить допитливо й сумно дивився на жінку, а тоді мовчки похилив голову.

Тінь перебігла ясно-синіми очима султанші, чиє не-запнене обличчя було біліше за її шовкову хустину й нерухоміше за кам'яну маску. Тієї миті в її очах наче погасло сяйво.

Запала гнітюча мовчанка. За хвилину султанша ніби опанувала себе. Очі в неї були повні сліз, але голос не втратив сили й звучності, коли вона неквапно й рішуче промовила:

— Уперед!

Молоденька султанша обвела поглядом своїх наїзників, які в шанобливому півколі, нерухомі, наче статуї, у індигово-синіх масках, схиливши вістря зброї до землі, чекали її наказу.

На голосний заклик воїни віддали честь. Кілька вершників і гості під'їхали до султанші. Вона подала знак, і всі рушили до гір.

Тихо, приглушено і погрозливо залунала якась урочиста героїчна пісня. Мандрівники не розуміли слів цього старого грізного хоралу, але чули, що в ньому повторюється страхітливе ім'я шейха Мухаммеда-ег-Тінекербаса, ім'я Імангассатена Котіки, орагенів і назви міст, де кілька віків тому точилася кривава боротьба між панівним родом орагенів та імананами, які відтоді втратили своє панівне становище серед туарезького народу, бо шейх ег-Тінекербас переміг колишнє панівне плем'я імананів і помилував його лише тоді, коли іманани присягнули ег-Тінекербасові на вірність і віддали свою країну під владу орагенів.

Не тільки хлопці, а й обвітрені тімассанінські мегаристи прислухалися до приглушеного й незрозумілого хоралу, якого так піднесено співали двісті войовничих наїзників дивовижної країни диких гір і квітучих степів. Підкоряючись сумному співові, верблюди виступали наче похмура вервечка якихось прадавніх войовничих духів. Незліченні разки дрібнесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в такт їхніх кроків, наче тисячоголоса музика гірських гномів, які зійшлися на вкритому травою плоскогір'ї, щоб подивитися на досі не бачене видовище.

На фіолетове небо випливали вітрила білосніжних хмаринок, яскравою молодою травицею перебігали хвилі.

Почорнілі, наче обпалені вогнем, скелі стриміли вгору рідкими рядами й з кожним кроком чимраз щільніше стискали досі розлогий простір квітучого степу. Незабаром почало відлунювати те срібне тремтіння тисяч дзвіночків, що його викликала ритмічна хода кількох сот верблюжих ніг…

Набула, Гасан і Карембу клусали плече в плече в першому ряді каравану, де, за туарезьким звичаєм, усі верблюди були