Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

— Мені якось моторошно! — прошепотів Карембу, коли приглушений хорал нарешті замовк. — Людині таке не привидиться навіть у сні!

Набула багатозначно подивився на затихлі шереги вбраних у темне замаскованих вершників. Велетенські шкіряні щити при кожному кроці ритмічно били мегерів і, наче двісті барабанів, похмуро акомпанували неугавному срібному дзенькоту незчисленних дзвіночків.

— Я думаю, що цей ескорт веде до самісінького диявола! А ці почорнілі скелі, напевно, не що інше, як горезвісна брама до сьомого кола пекла, де нас незабаром смажитимуть!

Набула хотів пожартувати, але жарти чомусь не клеїлися.

Від самої думки, що наступної хвилини може зникнути яскраве сонячне світло й вмить посутеніє; що й тоді доведеться їхати кілька годин поміж цими загадковими мовчазними воїнами в масках, які ні сіло ні впало заведуть своїми гортанними голосами ще одну грізну пісню; що й під час нічного походу їх огортатиме цей невимовний дзенькіт тисяч срібних дзвіночків; що в дурманному повітрі й далі дуднітимуть велетенські щити й криця важких бойових мечів та ланцюгів збруї, — навіть Бабулі, тверезому й хороброму хлопцеві, ставало моторошно.

— Чи ти бачив таке?.. — прошепотів Бабула наляканому Карембу, який, кліпаючи очима, сидів на довгоногому мегері й за весь час не наважився навіть поворухнутися.

— Бр-р-р! — стрепенувся Карембу від Бабулиного шепоту.

Він помалу опанував себе й усміхнувся, але так, немов оце допіру з'їв гірких ягід.

— Враження справді приголомшливе! — докинув і свого Гасан, який уже теж трохи оговтався. — Жах вони наганяти вміють! Ви тільки уявіть собі, як би ми почувалися в такому оточенні, коли б не належали до почту нашого дорогого марабута — їхнього жаданого гостя! Що, коли б ми були в звичайнісінькому каравані торговців, який серед цього степу ненароком здибався б з їхніми мегерами?

— Гм! Коли вже ти, Гасане, згадуєш чорта проти ночі, то чому не кажеш, приміром, що найкраще нам було б зустрітися з туарезькою ахаггарською виправою тоді, коли ми подорожували разом із шаанбами до Уаргли!

Всі троє засміялись. Цей сміх вивів хлопчаків із стану заціпеніння, й страхітливе враження від їхнього неквапливого ескорту помалу розвіялося.

Хлопці добре пам'ятали, що вони — жадані гості й що грізні н-у-сіді йдуть не похоронним походом, а виявляють у такий оригінальний спосіб надзвичайну пошану до гостей.

Незабаром жах поступився місцем невситимій хлопчачій цікавості.

— А чи ви бачили в них на руках великі сталеві браслети із шпичаками? Навіщо це? — спитав Карембу.

— Що ті браслети! Погляньте на кинджали, прикріплені до обох зап'ясть!

— А чому всі вони в темно-синьому і тільки деякі вдягнені у вогненно-червоні плащі?

— А чи помітили ви, що у багатьох на скронях під великими шапками грубелезні коси, наче баранячі роги?

— І що обличчя вони закривають запиналом не одного кольору? Дехто — чорним, дехто — індиговим, а хто й зеленим.

— Оті запинала найстрашніші — за кілька кроків годі й побачити очі лицарів!

— Вони схожі на вдягнених у чорне небіжчиків, які щойно вилізли з могил…

Очі хлопчаків так і грали, коли вони позирали на похмурих, мовчазних, зневажливо гордовитих і грізних туарезьких лицарів, що їхали попереду, позаду, праворуч і ліворуч на відстані тридцяти кроків од них, у колоні по чотири, так струнко, як не спромоглася б їхати найдисциплінованіша гвардія.

Зненацька на чолі колони знову залунав спів.

Чоловік у пурпуровому плащі, могутньої постави, з трьома разками різноколірних амулетів на шиї заспівував якусь пісню, а вершники хором відповідали йому:

— Ава-аг-Аманаї!

З цією піснею караван кінець кінцем дістався до вузької, всіяної камінними брилами улоговини між двома стрімкими скелями, від яких слова «Ава-аг-Аманаї!» відбивалися багатоголосою луною.

Коли вершники проминули улоговину, перед ними відкрилася широка, поросла чагарниками й деревами прірва. На її пласкому дні у підковоподібному порядку розкинулися кілька сот наметів. На внутрішньому боці тієї підкови стояли червоні шкіряні намети, помешкання вельможного панства.

Згори неукріплений туарезький табір був такий мальовничий, що Гасан мимохіть вигукнув:

— Яка краса!

Справді, це було красиво! Прямовисні скелі метрів двісті-триста заввишки, які оточували овальне дно прірви, поросле ясною травою та білим квітучим чагарником, були чорні й виблискували сахарською слюдою. Позаду стрімким схилом до прірви стікало кілька перлистих стрічок невеличких водоспадів, які біля підніжжя ступінчастих гір зливалися в бурхливий потік, що звивався посеред ніжної зелені.

Туарезькі наїзники їхали тепер один за одним. Їхні мегери, трохи зіщулившись, мов гірські коти, спритно й сміливо бігли крутою й небезпечною стежиною просто над прірвою. Тімассанінські незграбні верблюди злякано форкали — вони не звикли до таких доріг, бо зросли на неозорих піщаних рівнинах. Тому їх довелося вести, тримаючи гнуздечку біля самісінької морди.

Десь напівдорозі назустріч караванові вибігли босоногі туарезькі імргади[55], закутані у запинала й помітно бідніші, хоч теж одягнені в темне.

Вони одразу взяли поводи, і караванні погоничі могли тепер безтурботно спускатися вниз.

У супроводі тімассанінців хлопці підійшли нарешті до входу в табір. Тут їх привітали два старійшини, які на чолі чималого гурту вийшли гостям назустріч.

Старійшини подали хлопцям прісні коржі, спечені в приску, та сіль, а кожен гість побажав шановним господарям усіляких благ.

Позаду старійшин нетерпляче тупцяли цибаті хлопчаки. Вони, мабуть, уже чули про Карембу, Гасана та Бабулу. Бо, коли хлопці, одкусивши та проковтнувши посоленого коржа й так само, як і їхні попередники, згідно зі звичаєм, чемно побажавши господарям усілякого добра, стали осторонь, їх миттю оточили туареги-підлітки. На старших хлопчаках були запинала, колір яких відповідав ієрархії племені.

Один з них задирливо заступив прибулим дорогу, вклонився й сказав:

— Я молодший брат хороброго Акіра Улд Біски — Ташша Біска-бен-Теджеге-н-у-Сіді — імошарг![56] — останнє слово він вимовив з гордим притиском.

Гасан, Карембу і Бабула подумали, що цей п'ятнадцятирічний, високий на зріст підліток має посаду, яка зветься імошарг і якою він страшенно пишається. Обидва друзі весело підморгнули Гасанові, і той мовив:

— Любий імошаргу Ташшо Біско-бен-Теджеге-н-у-Сі-ді! Я Гасан син Абу-ль-Гасана з Тріполі-ель-Акса. А це мої друзі: старший — Ташша, син Кенена й племінник Едеддела, шейха кель-зуїлів! А молодший — Карембу, син Аль-Ассу з країни Гобір.

— Якщо Карембу гауса, то чому він носить нашийник? Чи, може, його батько заборгував твоєму батькові стільки талерів, що каді продав його вам у рабство?

— Ні, імошаргу! Наш любий приятель Карембу народився рабом. Але його «дядечко» — добрий і побожний марабут Абу-Захаріаш — незабаром дасть йому волю.

По тих наївних Гасанових словах бідолашний Карембу перестав існувати для гордовитих молодих туарегів.

Бабула поглянув на Гасана, аби той на початку знайомства рішуче й