Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

І знову дорога в'ється то схилом вгору, то почерез гранітне дзеркало пустелі. Спекотливе літо кінчалося, й тому гафла подорожувала тільки вночі. Гасан, який чув од когось, ніби Місяць — це згасла зірка, сказав Бабулі, що йому на цьому нагір'ї здається, наче вони йдуть не по лагідній землі, а десь по поверхні Місяця.

Потім караван просувався рівниною, на якій подеколи здіймалися самітні Свідкові гори. Хлопці довго гомоніли про химерну форму тих гір:

— От та — наче вежа стародавнього сарацинського замка!

— А коли примружиш трішки очі, то он та скеля праворуч нагадує зведену вгору кінську голову.

— А ось росте справжня печериця!

— Ні, зморшка!

— Кажу тобі — печериця!

— А взагалі це схоже на величезну шахівницю, на якій давні боги зіграли партію, але фігури забули прибрати! — вигукнув Гасан, задоволений з власного дотепу.

— На мою думку, — мовив Карембу, — ми не здіймаємося щораз вище східцями поодиноких рівнин, як ти нам оце пояснював, а навпаки — день у день сходимо вниз до якоїсь величезної ями. Але через те, що весь час ідемо долинами, то не помічаємо цього спуску.

Був прохолодний ранок. Караван виповз із голої долини, яку проминув уже наприкінці ночі, й тепер ладнався швидким тригодинним походом дістатися через плоскогір'я до наступного уеду, де на них чекала вода, паша і прохолода.

Карембу, говорячи так, дивився на гори, які тепер, на світанні, здалися йому значно вищими.

— Ти помиляєшся, Карембу! — всміхнувся Бабула. — Хіба не бачиш, що подекуди вже навіть простим оком можна розгледіти поодинокі вершини?

— Наші наполегливі й уперті нічні походи, мабуть, утомили тих джіннів, які щоночі віддаляли од нас гори! — замріяно проказав Гасан.

— Отакої! Ти ще скажи, що тим джіннам розболілися ноги і тепер вони з горами не біжать, а шкандибають! Тож завтра ти вже доженеш їх! — глузував бешкетливий Карембу.

Того дня спека була така страшенна, що навіть увечері не відчувалося прохолоди. Ранком усі були схожі на сонних мух. Караванні ватажки вирішили отаборитися в долині.

Опівдні задуха стала майже нестерпна. Але невдовзі над ущелиною вперше за весь час подорожування попливли хмари. Небо почорніло.

Нараз посутеніло. Спалахнула блискавиця, потім ще й ще. І раптом ринула неймовірна злива, посилювана ударами навальної бурі. Буря зривала з берегів ущелини каміння й з гуркотом кидала його додолу. Саме тієї миті, коли злива ринула з неба, мов справжній водоспад, пролунав крик. Люди в панічному жаху почали згортати намети й з гарячковою поквапливістю вантажити все на верблюдів, які ревли й виривали вуздечки з рук погоничів.

— Геть звідси! — з жахом кричали мегаристи. — Вгору, негайно вгору!

Вони вказували на стежину, що стрімким схилом спиналася вгору, до відкритого плоскогір'я, де в спалахах блискавиць, у шалу бурі та водянім потопі немов справляли шабаш відьми.

Наляканий Бабула, несамовито галасуючи, підштовхував Карембу та Гасана: хлопці вже подумали, що на караван блискавично напали вороги. Аж тут у безупинному гуркоті грому й гуготінні скаженіючої бурі почувся дивний шум, який заглушив усі інші звуки. Йде вода!

Справді… Неймовірна річ! Потоки спіненої води почали затоплювати спраглу ущелину й за три хвилини перетворилися на справжню бурхливу річку, яка видирала кущі й несла їх на своїх пінявих хвилях через незліченні кам'яні брили.

Якби караван трохи загаявся, то і люди, і тварини загинули б!

Після того буремного дня мандрівники не наважувалися таборитися на дні уедів, бо погода весь час змінювалася. Дощило день через день…

Так на передгір'ї Ахаггару оголосила свій прихід осінь, а за п'ять чи шість днів хлопці вже не йняли віри власним очам.

Скрізь, скільки сягало око, зеленіло. Всі ці випалені й глибоко порепані, встелені щебінкою неозорі плоскогір'я, які, здається, не знали життя від самого створення світу, — після двох злив устелилися зеленавим килимом чудової степової трави.

За п'ять днів сила-силенна білих і жовтавих квітів, синюватих дзвіночків і стокроток несміливо визирнула з-поміж рідкої низенької трави.

— Це друга весна. Тобто осінь на високогірному південносахарському степу, — пояснив хлопцям мовчазний тімассанінський марабут, який досі мав багато клопоту з тим, аби караван щодня долав визначену путь од водопою до водопою.

А скільки розповів їм цей святий муж за одненьку годину! Він розказав, що коріння деяких оцих напрочуд стійких степових рослин, які нині розквітають за дюйм над поверхнею землі, сягають сажнів двадцять або тридцять завглибшки, де й у найпосушливішу пору струмує волога. Ця волога живить рослини навіть тоді, коли дев'ять років над краєм не впаде ні краплини води.

Марабут пояснив також, чому вже треба готуватися до зустрічі з туарегами. Адже днів за чотирнадцять перед настанням цієї благодатної дощової пори вони лишають свої літні таборові селища високо в горах і женуть голодні стада на плоскогір'я Амадгор. Тож тепер їх можна зустріти першої-ліпшої хвилини!

Тімассанінський ігумен Сі-Утман походив із туарезької родини азджерських марабутів, і тому добре знав усі звичаї цього неозорого краю, верховним духовним і політичним головою якого був іще славетний марабутів дід…

Справді! Наступного дня, тільки-но зазоріло на світ, караван зупинився, ніби його раптом пришили списом до землі.

Ані Гасан, ані Карембу не розуміли, що б це мало означати. Та Набула, примруживши очі, дивився на обрій. За десять хвилин напруженого мовчання хлопець скрикнув. Його товариші теж обернулися до самітної скелі. Але спершу нічого не побачили.

Тільки за хвилину помітили, як ген-ген удалині, біля чорно-синьої скелі, щось рухається… То чорніли троє, ні — четверо вершників на неймовірно довгоногих і прудких, мов страуси, верхових верблюдах… Вершники тікали напрямком до смуги чорних і похмурих скель, які в далечині наступали на зелені степи…

— Розвідники. Вони, напевно, стежили за нами вже під час нашого нічного походу! — сказав хтось із мегаристів. — Повідомте їх якнайшвидше, хто ми такі!

Шість таємничих чорних Сі-Утманових вершників миттю схопили рушниці, спритно набили їх порохом та свинцем і вистрілили в певній послідовності: один, потім два, тоді знову один і, нарешті, ще два постріли.

Сухі постріли линули свіжим, осяйним ранковим повітрям і глухою луною поверталися назад.

Останні постріли, очевидно, здивували вершників-розвідників, бо ті, наче по команді, зупинили верблюдів.

А тоді почали сигналити мандрівникам темними та білими хустинками, що їх прив'язували то до довгих стволів рушниць, то до залізних списів.

Отже, розвідники зрозуміли, що караван — це не гурт купців, які наважилися вирушити до Судану крізь високогірні пасовища теджеге-н-у-сідів. Про наїзників теж не може бути й мови, бо понад половина верблюдів каравану мали на собі вантажні сідла