Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

віку, відвідати наш дикий Хоггар і побачити його лицарів-воїнів. І це тому, що зі мною приїхав хлопець, котрого я взявся виховувати напередодні мого від'їзду. Ні, не бійся, я не віддам його в науку ахаггар-ським наїзникам. Це слабка фізично, але дуже метка дитина. А оскільки незабаром я сам повезу його вчитись у Марокко або в Єгипет, то хочу показати йому, що бути бербером анітрохи не гірше, ніж бути арабом!

— Гаразд, їдьмо. Аби тільки подорожування нашими дикими й суворими горами не зашкодило тобі!

13

ВГОРУ, ДО ОРЛІВ

емно-сині оксамитові гори височіли на південному виднокрузі. Вони щогодини, ніби з нудьги, змінювали свої шати. Коли вогненні стріли сліпучого тропічного сонця відкривали їх у ранковій далечині, то незліченні гірські шпилі на кілька хвилин забарвлювалися в червоний колір і ставали схожі на частокіл із сокир і кинджалів, вістря яких були щойно заплямовані кров'ю ночі, тисячу разів ними простромленої, ночі, що бездиханним трупом упала на той частокіл. Потім гори запинав серпанок синюватої імли, який без угаву мінився в розквітаючому дні.

Навколишня пустеля в чимраз яскравішому денному освітленні втрачала свої певні форми — аж до тієї миті, коли кожен з мільярдів камінців і каменів на всьому просторі плоскогір'я сяяв у цьому світляному буянні своїм власним розжареним джерелом світла.

То вже сонце висіло над головою. І все, що наважилося прийти до цього мертвого світу, аби дихати тут і рухатися, лежало тепер, розплатане, десь у тіні звислих скель, висолопивши набряклий од спраги язик, марно намагаючись сховати під повіками змучені від болю очі. Сліпуче світло на кілька годин уражало всі клітини мозку…

Кожного дня людина думала, що це вже настав її останній день. Аж сонце починало непомітно хилитися на спадень. І о четвертій усьому живому трохи легшало. Гігантські маси тремтливого повітря помалу зрушали з місця, і людина здивовано ковтала те повітря, немов пила з теплого джерела.

Лежала й дивувалася, як витримала те жорстоке й страшне випробування вогнем, і намагалася збагнути, як взагалі могло статися таке диво.

Але подорожні ніколи не дозволяли собі байдикувати. Похапцем попоївши, кожен повинен був допомогти згортати намети й вантажити на верблюдів, які несамовито кричали й з ненавистю дивилися на тих, хто вихопив їх із блаженної дрімоти.

О п'ятій караван був уже знову на ногах. В устах вершників розквітала пісня, ритм якої надавав ритму ході верблюдів. Так вони прямували під безмір'ям небес, які опівдні були нестерпно білі, а тепер стали лазурово-блакитні…

Гори десь там, на півдні, надвечір синішали і скидалися на скляні бурульки. Вони здіймалися в небо, наче ліс, зачарований якимось могутнім земним духом.

Коли ж звивиста смуга гір спалахувала в останніх променях дня і темрява ось-ось мала упасти на світ, коли диск тропічного сонця занурювався за обрій, — гори там, на півдні, теж за мить, наче фата моргана, розтавали у оздобленій самоцвітами небесній синяві.

Цілісіньку ніч, безконечну, безсонну мерехтливо-синю ніч, ланцюги гір ховалися від каравану, так, як, мабуть, ховалося плем'я степових пастухів, забачивши на виднокрузі ворогів.

Коли ж новий ранок з муками пробився штольнею, що виходила на поверхню десь далеко на сході, серед охололого каміння, й караван ставав табором в тіні якоїсь гори, що химерними формами й сумною самотою нагадувала велетенську брилу на глухій рівнині, всі ті синяві сокири й кинджали вже знову стриміли у височінь ген-ген далеко в ранковій блакиті. Дарма що караван ішов без упину цілісіньку ніч і що довга вервечка верблюдів дванадцять годин збивала в кров копита на гострій щебінці. І що караван пройшов уже двадцятою долиною…

Марнота марнот! Всемогутній лукавий гірський дух щоразу клав ті гори до казкової золотої скрині й на крилах кигучого пустельного вітру відносив їх на південь рівно на стільки, на скільки просувався караван за неймовірно важку ніч.

А земля непомітно й невпинно здіймалася щораз вище. Караван уже давно-давно йшов угору на південь.

«Увесь простір являє собою величезні сходи. Гігантські природні сходи, які утворюють дивовижний ступінчастий п'єдестал гір. Посеред Центральної Сахари, яка простяглася на мільйони квадратних кілометрів, з цього недозірного п'єдесталу здіймаються центральносахарські Альпи — гірський масив Ахаггар, чиї дикі й безладні конуси похмурих чорних скель зненацька виростають із казкових прірв і западин до такої височини, що тут, у центрі спекотливої Сахари, вже за два місяці до настання осені їхні найвищі шпилі вкриваються сніговими шапками».

Але всі ці пояснення мало втішали. Смертельна втома наклала свій відбиток на засмаглі вуста кволого Гасана. Полуничні вуста Карембу скривилися, ніби він скуштував келих гірких ліків… А караван тим часом уже знову вирушив на світанку в похід до долини, яку провідники називали уед Ель-Гассі, Долина колодязів.

Коли Бабула допоміг друзям пройти пішки останні триста кроків поміж камінням, за виступом скелі відкрилися густі білі квітучі чагарники, а за ними — величезна чаша в голій скелястій ущелині із зеленавого порфиру, повна кришталевої води.

— Звідки в безводній пустелі набралася така сила води? — приголомшено спитав Гасан, немов уздрівши якусь примару.

— Та це ж дощова вода! — вигукнув Карембу, змочивши спраглі вуста.

— Дощова вода! Атож! Адже у скелі не видно ніякого джерела! — всміхнувся Бабула — він радів, що може повчити своїх недосвідчених друзів.

— І вода зберігається тут так довго? — здивувався Гасан, який не йняв віри, що в цій пустелі, де каміння потріскалося від спеки, взагалі могли колись іти дощі.

— Якщо вода під захистком тіні, то вона може зберігатися в скелі навіть ціле літо.

— Ціле літо, кажеш? То, може, сюди приходить і зима? Невже в центрі Сахари може бути зима? — обернувся Гасан до чоловіків, які співаючи підійшли до ущелини наповнити усі бурдюки цією чудовою водою.

— Буває. Незабаром настане осінь. Десь за тиждень або днів за чотирнадцять ти сам її привітаєш, — відповів ставний наїзник. Очі його з-під запинала блищали від задоволення — адже ранкова каша, зварена на дощовій воді, — це ж справжні ласощі. В дощовій-бо воді немає присмаку гіркого лугу, соди або солі, які є в переважній більшості пустельних джерел.

— То тут ідуть дощі… — мовив Гасан до Карембу, але той не сушив собі цим голови, а побіг туди, де врочисто запалили вогонь, — шлунок у хлопчини давно вже просив гарячої пшоняної каші з фініками.

Тут долина вкрита зеленавими купками зів'ялої трави. З голої й потрісканої глини, яка хтозна-звідки взялася тут, ростуть чагарі. Солодке листя цих чагарів нагодовує донаситу сотні верблюдів, і