Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

— Це — мої ноги, — пояснив Олег.

— Незрозуміла... Розтлумач.

Руки інваліда зловилися за вмонтовану в стіну трубу, а потім за наступну, вчеплену вище. Тіло піднялося з візка і, перехопивши руками по ще двох трубах, він уже висів на тій, що була під стелею. А далі, перебираючи по перекладинах, «пішов» на руках до іншої кімнати. Нерухомі ноги, звисаючи, ледве торкалися доріжки. Через кілька секунд він повернувся, «йдучи» ще швидше.

Посеред кімнати Олег зупинивсь і розслабив плечі, продовжуючи висіти на кистях. Від цього тіло «видовжилося» на кілька сантиметрів, і стопи чітко стали на підлогу — всією площиною. Ще невеличке послаблення рук — і дещо підігнулися коліна. Він дивився згори на власні ноги і, змінюючи за допомогою м'язів рук положення висячого тіла, надавав їм природного положення. Тепер складалося враження, що він стоїть на ногах сам, а конструкцію з труб, навпаки, підпирає, тримаючи руками.

Потім м'язи живота ледь порухалися, завертаючи таз, і рука напружилася, відриваючи ногу від доріжки. Продовжуючи обертальний рух, тіло викинуло ногу вперед, а та сама рука поставила її на підлогу. Відразу ж інша рука перехилила тіло у відповідний бік, і пішла у хід друга нога, а протилежна рука перестрибнула на іншу перекладину. Збоку складалося повне враження, що інвалід іде на своїх двох. Очевидно, довгі й напружені тренування подарували нещасному змогу «ходити» хоча б таким способом.

— Ну, ти даєш... — тільки й похитала головою Ірина. — Ніби насправді.

— У мене тепер усе ніби насправді, — пояснив Олег. — Хожу ніби насправді, і «хондою» їжджу, працюю... і...

— Що — «і»?

— І навіть кохав ніби насправді. Непогано, до речі, виходило. Якби не твій Дробот, можливо, ми б і досі займалися цими збоченнями. Напевно, ти тепер інакше й не вважаєш?

— Навіщо ти так? — заперечила Ірина. — У житті є багато чого різного, незвіданого. Людина ніколи не здогадується, чого ще доведеться спробувати. І знаєш, я... справді не шкодую про цей віртуальний роман. Перед тобою — жінка, котра звикла реально дивитися на світ. Тому усвідомлюю, що багато у чому недосконала. Ти відкрив мені очі на декого і дещо. І я за це вдячна. Завдяки тобі мені вдалося побачити свої не лише приховані вади, а й можливості. Наприклад, ніколи не думала, що здатна на глибоке почуття. Не знала, що можу захопитися думкою про людину, можливе власне щастя і боротися за нього. Дуже багато ти мені відкрив та пояснив. Свого роду збурив мене щодо того, де, я вважала, — усе спить вічним сном. Тож нині далека від думки про якийсь негатив стосовно нас.

Олег слухав мовчки, не перебиваючи.

— Чому мовчиш? — не витримала Ірина.

— Тебе слухаю. Ти говориш. У тебе краще виходить. А я... Що я, власне, можу сказати? У мене також тверезе сприйняття. Ти сама усе бачиш. Для реального спілкування я не підхожу. Тому й висловив умову — ніколи не зустрітися. Шкода, але нічого не поробиш — життя розпорядилось інакше...

— Знаєш... — Ірина зібралася з думками. — Я розумію, мої манери не всім імпонують. Але я так звикла. Ходити навколо, мимрити і берегти чиюсь психіку — не мій стиль. Тому хочу просто зараз з'ясувати стосунки, щоб у майбутньому не виникало непорозумінь. Ти згідний?

— А що тут з'ясовувати? — зітхнув Олег. — Гадаю, усе більш ніж зрозуміло. Яке у нас може бути майбутнє? А відповідно і непорозуміння...

— Ну... — не згодилась Ірина. — Тобто ти вважаєш, що я отак от повинна встати і піти? Отримавши своє...

Олег мовчки дививсь у стіну. Потім видав осимслене:

— Встати-не встати, отак-не отак... Це деталі. Сама ж кажеш — чим простіше, тим краще. Піти-то однаково доведеться. Кажу ж тобі — я не схильний до ілюзій. Сприйму нормально.

Інтонації Ірини ще раніше стали діловими, наче вона пояснювала партнерові або підлеглому суть справи, яку обов'язково належало зрозуміти. І яким би тупим не був той, їй завжди вдавалося зробити це з найменшою втратою емоцій. Так було і зараз.

— Попри всю свою прагматичність та егоїзм, я не підла людина і завжди, де це можливо, намагаюся чинити справедливо. Так, я справді не здатна подарувати своє життя тому, хто мені його врятував. Не здатна стати нянькою для інваліда, навіть якщо свого часу заочно щось до нього відчувала. Нехай це звучить жорстко, зате відповідає дійсності. Ну така я є! Тато з мамою виховали — лізти догори, добиваючись усього, виживати. Розумієш? У кожного своє поняття про виживання. У тебе — одне. А в мене зовсім інше. У мене повинно бути усе найкраще, інакше взагалі не варто жити. Тому я й гризу всіх і вся та лізу наверх. Заробляю гроші та імідж. Якщо не можу чогось собі дозволити — то вважаю, що не живу. Розумієш? Якщо я їжджу, то на машині зі салону, якщо вдягаюся, то у брендові речі, якщо скупляюся — то у дорогих бутиках, а не... Життя одне, і воно надто коротке. І людина, з якою я у близьких стосунках, також повинна бути... Розумію, що, можливо, тобі боляче це чути, але воно так є, і ти маєш знати правду!

— Як же сталося, що замість крутого бізнесмена чи політика ти... словом, влетіла у комп'ютерний варіант кохання, ще й невідомо з ким?

Лише тепер Олег відліпив погляд від стіни і подивився на Ірину.

— А отак і влетіла, з тієї ж причини прагнення до кращого. Були у мене і бізнесмени, і політики. Та що вони можуть дати жінці? Гроші? Це я сама вмію, забезпечена. А сексуальні таланти чоловіка не залежать від його гаманця чи становища на ієрархічній драбині.

— Престиж, — підказав Олег. — Адже для тебе мати усе найкраще — не кінцева мета. Крім того, це повинні бачити всі.

— І у цьому є сенс, — погодилась Ірина. — Не можу це заперечити. Проте головне все-таки — я сама. Тому і клюнула, коли промайнула перспектива ще чогось, отієї іншої сторони стосунків, якої досі не куштувала. Отак і довелося переконатися, що це важливо, що життя без цього неповноцінне, як і без гарної машини, квартири, їжі... Ну, не пощастило. Машина, яка імпонувала найбільше, виявилася з недосконалою ходовою, пробач... Можливо, тебе коробить від моїх порівнянь, але я нічого не приховую і намагаюся,