Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

— Ні, все гаразд, — похитав головою Олег.

— Отже, коли ми спілкувались, я завжди намагалася тебе уявити і знала, що ми так чи інакше колись побачимось. Оту твою грамотність, стилістику, вміння висловлюватись я підсвідомо переносила на зовнішність. Мій принцип — усе або нічого, ти вже знаєш. А потім я лоханулася з твоїм другом. Його вигляд, манери так підходили під твій характер і душевні якості! Чомусь не подумалося, що людина може купувати стартовий пакет для когось.

— Ми справді дуже схожі з ним, — згодивсь Олег. — Дружимо з дитинства. Одна школа, одна спортивна секція, потім один університет, факультет і навіть група. Тож у моральному плані він нічим не гірший за мене. А фізично — сама розумієш. Так що...

— Не говори дурниць, — попросила Ірина. — До нього у мене тепер така відраза... Хоча він нічим і не завинив. Тепер відмитися не можу. А тоді мене геть переклинило. Виникло відчуття дива у житті. А насправді... Якби я вчасно довідалася, хто ти реально, нічого б не було. Просто не змогла б. У мене б не виникли почуття до чоловіка... ще раз пробач... неповноцінного у фізичному розумінні. Я ж тебе відразу ж і питала про твою зовнішність, погодься, можливо, неточно висловилась, і ти зміг це використати, щоб наче й не брехати, а все-таки приховати правду. Я розумію тебе і, повір, по-доброму шкодую. Так, ти прекрасна людина, таких, може, навіть більше нема, ти заслуговуєш на дуже тепле, найкраще ставлення, але... Не вмію я ставати собі на горло.

Олег зробив рух, наче хотів щось сказати, але Ірина не дала.

— Ні, дозволь мені до кінця. Знаєш, от якби поміняти усе навпаки, і це б з тобою трапилася біда, і ти до мене звернувсь — я б також пішла на будь-який ризик, щоб тебе врятувати. Чесно, не кривлю душею. А отак... Зараз сижу і не знаю, як розрулити ситуацію. Піти і забути? Людину, яка для тебе... Це навіть у мене такий осад залишиться, що іноді важко буде жити. А залишитись? От не уявляю, в якому форматі ми б могли бути разом? Фізично — неможливо. Тих почуттів, що раніше, також уже нема. Вони вмерли миттєво, після твоєї відмови допомогти. А тепер, коли ми знайомі реально, пробач, відновитися не можуть. Це вище моїх сил — покохати хвору людину. Не дано. То яка перспектива? Просто друзі? Зобов'язати себе приходити тричі на тиждень, щодня телефонувати, писати на ніч. Такий собі життєвий баласт у вигляді...

— Не продовжуй, — попросив Олег. — Я зрозумів напрямок твоїх думок. А слухати це і зайвий раз усвідомлювати свою неповноцінність усе-таки неприємно.

— Пробач, я захопилася. Не ображайся.

— Нічого. Напевно, ти таки права.

— Права в чому? — не зрозуміла вона.

— У тому, що кохання — це гра за правилами. Цей твій вираз добре запам'ятався. Переконував тебе у зворотному, а дарма. Тепер і сам бачу. Я знав, що нам не можна зустрічатись у реальному житті, тому й попередив одразу. І далі непогано виходило. Та щойно ми порушили оті правила — усе «накрилося». Проте я не ображаюся на долю. Те, що довелося відчути, — воно того варте. А врятування життя дорогої тобі людини в обмін на її втрату для себе... Тут обирати не доводиться, принаймні для мене.

Тепер уже Ірина намагалася щось сказати, але він застережливо підняв руку.

— Я також завжди намагавсь уявити тебе. Яка ти є. І завжди уява несамохіть малювала доволі скромні жіночі портрети. Відверто не бажаючи ніколи зустрітися, підсвідомо я боявся, щоб ти не виявилася надто гарною. Адже тоді — жодних шансів. Хоча вони так чи інакше були лише до першої зустрічі. А коли довелося тебе побачити, то теж зрозумів, що не почав би цього віртуального роману, знаючи, як ти виглядаєш. Надто велика прірва між мною як чоловіком і тобою як жінкою. Можна було б зіграти на твоїх почуттях жалості та вдячності з розрахунком побачити тебе ще кілька разів. А потім що? Собі зайві муки, тобі незручність. Тому і я також буду з тобою відвертий і розповім те, чого ти не знаєш. Сподіваюся, це дасть тобі змогу піти звідси спокійно, не переймаючись муками сумління за якусь там невдячність. Справа в тому, що, врятувавши тебе, я лише повернув свій борг.

— Як це... — не зрозуміла Ірина. — Яким чином?

— Дуже просто. І... закохався, до речі, у тебе теж не тому, що позбавленому руху інвалідові раптом схотілося любовних утіх хоча б у віртуальному світі, якщо вже неможливо по-справжньому. Так склалося, що ти першою врятувала мені життя. Я лише виявився вдячним. Тепер ми квити.

Ірина дивилася на нього «квадратними» очима, не спроможна збагнути зміст сказаного.

— Твоя есемеска, ну, та, що ти помилково надіслала під Новий рік... Ти пам'ятаєш? Ти ж розповідала, що купила новий телефон і задля приколу кинула її сама собі зі старого, бо було дуже самотньо й знала, що ніхто такої не пришле. А мені тоді... Мені реально не хотілося прокидатись у новому році. Скінчилися моральні сили. Зовсім закінчились. Олег, той, з яким ти познайомилася помилково, за допомогою федерації плавання знайшов кількох спонсорів і організував мені обстеження у клініці за кордоном. У Росії, в Санкт-Петербурзі. Я ще на щось сподівався. Завжди сподівався! Вони відібрали у мене останню надію. Вирок чіткий і конкретний — жодних перспектив. Я не витримав. За півтори години до Нового року, коли усі навколо веселилися, переді мною стояла склянка з тим, що не дозволило б здолати цей рубіж. І я б її випив. Вагань не було жодних. Просто ще зайвий раз намагався згадати, чи не забув чогось доробити у цьому житті, адже потім уже не повернешся. І раптом твоя есемеска... «Знаю, що ти є. Знаю, що тобі неймовірно важко. Будь ласка, тримайся...»

Тиша запала надовго. Він поїхав на кухню і заварив каву, а коли повернувся, голос уже не тремтів й очі дивилися твердо та впевнено.

— Словом, я не зміг. Думками був уже в іншому житті, а отих кілька слів... Невідомо чиїх, але народжених десь у глибині душі людини, якій ти не байдужий... Вони — наче гачок, закинутий із цього, старого життя, з якого зібрався піти. Втримали.