Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

би справді кінець. Вона б точно не витримала. А загинути тоді, коли любиш жити, а не як зараз — оце справді жахливо.

Вона вийшла на балкон і відсунула в кут ящик із журналами, на кришці якого утворилася заглибина. До кращих часів. Морозяне повітря, що несподівано стало відчутним, одразу майнуло під тонку сукню й перейшлося тілом. Ого... Як можна було стояти тут стільки часу! Й не помічалося. Від наступної думки Ірину пересмикнуло, проте, обережно нахилившись через поруччя, вона ще раз глянула вниз, у чорну темряву на висоті дванадцятого поверху, яка закінчувалася холодною й твердою бруківкою. З роззявлених балконних дверей дихало теплим і те, що внизу, набувало ще більшого страхіття. Несподівано потекли сльози, яким, здавалося, не буде кінця.

Ірина плакала, не намагаючись зупинити цю скажену річку. Здавалося, зі сльозами виходило те непотрібне, що заважало жити, і водночас інший бурхливий потік заповнював простір, який утворювався натомість. Ніколи б вона не уявила, що такі думки лізтимуть одна наперед іншу, вируватимуть у бажанні зайняти своє місце там, де щойно гуляла смерть. І охопити й розмістити їх усі разом справді неможливо. Та Ірина крізь сльози намагалася.

І найпершою була та, що реально лише якась хвилина-друга вирішувала долю незнайомого чоловіка на ім'я Вадим, і навіть таке маленьке запізнення могло навічно залишити його «послання у пляшці» в глухому куті, позбавивши останнього шансу. Й означало це значно більше, ніж бажання передчасного закінчення власного шляху. Адже прагнення і право однієї людини жити важить незрівняно більше, ніж іншої — померти.

Помирати більше не хотілось. Особливо тепер, коли на неї дихала одночасно з двох боків дійсність — чорною та холодною безоднею знизу й теплим домашнім затишком із дверей. Особливо зараз, коли знайшлася по-справжньому важлива справа, яку не можна облишити. Особливо у момент, коли відкрилося нове бачення життя, для якого знадобилося ні багато ні мало — триста шістдесят шість днів випробувань. Рівно рік тому вона врятувала людину, неохайно клацнувши по кнопках телефона. Олег був правий. Реалізоване, нехай навіть випадково, добро таки повернулося до неї один в один, наче навмисно, і тепер вона вчинить те саме вже свідомо і без розрахунку на віддачу. Хоча, чого ж... Ця незнайома людина, не підозрюючи й потерпаючи сама, зробила їй добро авансом. До того ж, неабияке: продовжила життя. А це для людини найголовніше, адже справді нічого не можна змінити лише тоді, коли воно закінчилось. А доти...

Вона повернулася до кімнати і зачинила балкон. Стрілки годинника показували, що до кінця року, за іронією високосного, ще залишалося неповних п'ятнадцять хвилин. А отже, є можливість подарувати людині порятунок ще у старому. П'ятнадцять хвилин — по суті, нічого, якщо комусь добре, і дуже багато для того, кому зле.

Плутаючись у дротах, вона квапилась «оживити» свій ноут, посилати з якого емейл значно зручніше. Та й з огляду на Новоріччя телефонна есемеска може блукати до ранку, адже кожен у цей час, засмічуючи ефір до неможливого, поспішав зробити приємне друзям та родичам. Тим, кому добре й без того. Увімкнутий комп'ютер повільно вантаживсь, а пальці Ірини подумки вже перебирали по клавішах, комбінації яких складалися в голові у слова і фрази.

...Я — Ірина. Це до мене припливла твоя «пляшка» з посланням у той час, коли нормальні люди вже тримають пляшку із шампанським. І мені не байдуже, що буде з тобою, хоча півгодини тому не цікавила навіть власна доля. Тепер усе інакше. Я тут. Благаю, не нароби дурниць і відгукнися негайно, я хочу знати, що ти мене чуєш...

Матеріалізовані в слова думки, котрі за кілька хвилин уже полетять до того, хто, незважаючи ні на що, чекає і сподівається на підтримку... І не буде у них нічого чудодійного або хоча б особливого — звичайне розуміння життя, те розуміння, яке іноді приходить до людини у нетиповому для подібних осмислень віці та у найнепередбачуваніші моменти. Втім, ці слова зроблять своє.

Бо світ людей справді подібний до океану. Цей світ — безмежний. А отже, у ньому не може не зможе бодай однієї людини, яка матиме бажання й зможе зрозуміти і врятувати тебе, якою б не була катастрофа та яким би не був ти сам. Ми міряємо світ своїми думками та уявленнями, і в цьому наша біда, адже за такого підходу навіть найдосконаліша людина не здатна на об'єктивність. І тоді лише надія спроможна до останнього зіграти роль рятівного кола, такого собі невидимого біополя, яке тримає на поверхні, підштовхуючи загублених у безпросвітному мареві одне до одного...

Січень 2013-Лютий 2016

Олексій Волков народився 1965 року у м.Тернополі. Лікар хірург за фахом. Літературною діяльністю займається зі студентських років. Друкується від 2000 року в жанрі гостросюжетного роману, детективу. Переможець найпрестижніших літературних конкурсів - «Золотий Бабай» (2002 р.), «Коронація слова» (2005р.), дипломант конкурсу «Гранд-Коронація» (2010, 2015 р.р.), володар першої в Україні спеціальної відзнаки «Золотий Пістоль» за внесок у розвиток гостросюжетної літератури. Найвідоміші романи Олексія Волкова: «Виконавець», «День відбуття», «Амністія для хакера», «Слід на воді», «Емісар», «Мертві квіти», «Вовчий місяць».　

«Гра у три руки» - дванадцята книжка, була замислена як психологічний роман, де уперше головна героїня - жінка. Та як висловлюється сам автор - «я не можу написати не детектив». Герої книжок Волкова «неголівудського» типу. Це люди з натовпу, з якими читач мимоволі ототожнює себе. Втім, б'ються вони завжди до останнього, а кохають щиро. Тому перемагають.