Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

так би мовити. На що здатний...

— Добре вийшло, не те слово... — задумливо проказала Ірина. — Вибач, але мені потрібно вийти. На повітря.

— Кури тут, — запропонував Олег.

— Ні, ти ж не палиш.

— Мені не шкодить, кури.

— Хочу на повітря, — вона ще раз попросила пробачення.— Я... повернуся. Зараз.

Олегові очі дивилися просто і спокійно, а на обличчі не було видно навіть тіні емоцій. Здавалося, він розглядав зовнішність жінки, з якою вже давно був близький і яку за іронією долі до сьогодні не бачив жодного разу.

Похмуре небо після затяжної негоди сприймається завжди з приємністю. Не накрапає, не дме — вже позитивна динаміка у погоді, на душі радісно. А там, дивись, і сонечко блисне. Лавки повисихали, і вона присіла у сквері, яким нещодавно їздила та сама «Хонда». А от після життєвої затяжної негоди радість з'являтися не поспішала. Не відчувалося навіть полегшення, отієї «гори з пліч». А усе ж владналося так вдало...

Хоча, чого ж — «владналося»? Владнала конкретна людина, та, яка залишилася чекати у квартирі. Глибоко затягуючись, Ірина не відчувала полегшення. Недопалок полетів до урни. Яка ж пакосна річ життя! Крутишся, пнешся, щось починає складатись, а потім... Потім, виявляється, мусиш радіти, що живою залишилась. Отже, усі оті надії, плани, успіхи — справа надумана і.пов'язана тільки з нерозумінням справжнього становища. Насправді йшлося всього-навсього про виживання, а її фантазії — лише наслідок невміння мислити глобально, оцінювати своє реальне місце у сплетінні обставин. Отже, якщо так, то результат усе-таки позитивний. Де ж тоді радість? Де відчуття задоволення?

У раз знайшла відповідь. А що таке життя саме собою? Голе існування. Яке у ньому задоволення? А радість — вона якраз від отієї усієї надбудови, що накручується на існування, від бажань та перспектив. А які у неї перспективи?

Лише зараз Ірина збагнула, що ось тепер нарешті мислить по-справжньому глобально. Останній з тридцяти п'яти прожитих років подарував їй уявлення, що таке життя і яким воно повинно бути. Погляд того, хто зіграв з нею цей злий жарт, умить постав у пам'яті. Недарма ще тоді він чомусь здався насмішкуватим. Ясні очі бовдура у червоній шубі... Дід Мороз, який за кілька годин до Нового Року вочевидь перебував у доброму гуморі, таки пошкодував її, відкривши очі на деякі прості, але дуже важливі речі, хоча вона того й не просила. Замість порядного чоловіка із середніми властивостями їй подарували те, що зветься коханням, і чого за її уявленнями взагалі не існує. Та коли вона зрештою наважилася повірити, доля зробила усе, щоб це виглядало прикрою помилкою, у той час як насправді... А насправді Дід Мороз виявився правий. Усе це реально існувало. Адже саме воно й допомогло вдало зіграти надскладну партитуру в три руки, яку за звичайних обставин і у чотири виконати украй важко.

Отже, її балансування на краю прірви упродовж останнього тижня не було кульмінаційним періодом життя. Так собі — випробуванням на шляху до істини, не більше. А от шлях... Спочатку здавалося — його завершено, коли, з'явивсь Олег. Завершено на піднесеній ноті. Потім — коли той зрадив, кинувши її у біді, шлях завершувався на сумній. Але й це ще не був його кінець. Ще трохи — і попереду намалювався новий міраж: її коханий виявився справжнім чоловіком і зробив усе сам, за спиною Ірини, не питаючи дозволу та згоди, адже істиний чоловік і повинен перебирати ініціативу, а з нею — й небезпеку, ризик і труднощі. А отже, кінець усе-таки щасливий. Як же іще? Адже у світі живуть мільйони людей, і всі вони мають вади. Кожна людина по-своєму погана, і вона, звісно, не виняток. Як зустрітись отим двом, чиї негативні сторони приляжуть одна до одного настільки вдало, що складеться враження цілого, від якого зникнуть туга і самотність, страх перед завтрашнім днем... І нехай ці двоногі тварини усі в принципі однакові: усі хочуть жерти, спати і за слушної нагоди запросто кривдять подібних до себе, стосовно цієї грані існування вони настільки різні, що ймовірність зустрічі таких двох важко підрахувати навіть на компі. Коли ж вона все-таки відбувається, відчуття дива доводить мало не до божевілля. От тоді й хочеться жити!

І ось тепер міраж розтанув остаточно. Так, грані начебто відповідали одна одній. І він, як згодом з'ясувалося, не кинув у біді, проте виявився... взагалі не чоловіком. І навіть людиною у повноцінному розумінні його важко було вважати. Усе потрібно називати своїми іменами. Тому, як це не прикро, а матеріал, що запропонував новорічний чарівник виявився відпрацьованим матеріалом. Звісно, його вини у цьому не було. Просто життя — це нескінчений і невпинний процес. Воно — наче центрифуга, що постійно обертається. Нові й нові елементи потрапляють туди, і декому не щастить — безжальна машина буття травмує та викидає набік. Щось подібне сталось і з ним, адже спортивні нагороди свідчили про те, що колись він жив по-іншому. Тепер йому залишалося тільки перебувати у власній уяві, мріях, які не збудуться ніколи. Той, хто несподівано підійшов їй за, здавалось, усіма параметрами, не менш несподівано виявився рештком складного процесу буття, категорією, взагалі непридатною для того, щоб її брати до уваги.

Оце такий останній поворот складного шляху до істини. Ірина на мить заплющила очі, хоча навколо вже й так панувала темрява. Таким чином результат усе-таки сумний і прикрий. І нехай на його попередньому відрізку повороти від кращого до гіршого й навпаки постійно змінювали один одного, змушуючи її кожного разу думати, що це — точно останній, тепер дива вже не станеться.

Життя виявилося все-таки сумною та жорстокою штукою. Власне, Ірина ніколи в цьому не сумнівалась, але кожна людина, якою б досконалою вона не була, здатна спалахувати марними надіями. Тьху! Соромно. «Підла істота»... Останнє стосувалося бовдура у червоній шубі.

XXX

 

рина увійшла, не стукаючи. Олег сидів у кріслі там, де й годину тому.

— Довго ти курила.

— А! Так... сиділа, думала.

— Про що?

— Про усе, що відбулось. Я взагалі не вразлива людина, усяке бачила. Але за оцей останній період... Віриш — навіть для мене забагато.

— Вірю, — лише тепер Олегові очі, здавалося, звикли до неї і припинили розглядати.

— А це що таке, — запитала Ірина, вказуючи на поперечини, які перетинали простір усіх приміщень вище рівня голови. — Для чого? Схоже на перголу під рослини,