Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

ще раз проїхав коридором до мертвого тіла на підлозі, потім заїхав на кухню, і рука потягнула віконну раму. Добряче сутеніло. Дощ посиливсь і рясно кропив асфальт та бруківку. Вочевидь, негода вирішила допомогати обом, незалежно, хто з них переможе.

Він знову повернувся до тіла, підняв зброю і запхав собі за ремінь, потім зігнувсь і, обдивившись кишені мертвого, забрав те, що потрібно. Заклацнувся замок на дверях. Візок під'їхав до тренажера, й очі підступного господаря ковзнули по годиннику. Руки сперлися на косу поверхню, переносячи на неї тіло і по черзі вкладаючи ноги у спеціально відведені місця. Пальці обхопили гриф штанги, штовхаючи залізо догори. Один... два... три... чотири... Якщо у людини щось недосконале, інше мусить бути досконаліше удвічі, утричі, щоби хоч якось компенсувати сумарний результат. Та й годину-півтори ще потрібно кудись подіти.

Місто засинало. Дощ не припинявсь, і поодинокий перехожий то там, то сям намагався промайнути чимшвидше, завершуючи день. Куди у таку собачу погоду міг пертися на ніч неходячий інвалід, залишалося тільки гадати. Найімовірніше, режим. Прогулянка для здоров'я. Кремезне тіло у візку покривав плащ з каптуром, а парасольку він тримав низько над головою, захищаючись від дощу. Візок був обладнаний електромотором і тихенько сунув вулицею у напрямку порожнього скверу.

Інвалід зупинивсь і, витягнути з кишені пульт сигналізації, натиснув кнопку. Раніше такі дії не давали жодного результату, але тепер десь далеченько блимнуло і почувся звук розблокування сигналізації. Крісло на колесах повернуло в потрібному напрямку, і наступного разу пальці торкнулися кнопки вже поблизу паркувального майданчика. «Паджеро» слухняно блимнув усіма чотирма стопами. Візок рушив до нього. Відстань між чорним джипом та сусіднім авто виявилася достатньою, щоб інвалідський транспорт втиснувсь у проміжок та дістався передніх дверцят. Відчинилися розблоковані дверцята, і лише тепер плащ з'їхав з плечей нічного гуляки, відкриваючи таємницю. Кріселко з відомим автомобільним брендом спромоглося везти двох! Той, хто сидів знизу, керував кнопками. Він і розстебнув накидку. Інший нерухомо застиг у нього на колінах, закинувши голову на плече «водія». Ноги верхнього нерухомо звисали по ногах нижнього, також нерухомих.

Візок наблизивсь упритул до розчинених дверцят позашляховика. Нижній, узявши у жменю штани на рівні колін верхнього, підняв і закинув одну стопу в черевикові на резиновий килимок у кабіні порожнього джипа. Потім переставив іншу. Голова і груди мертвого тіла сковзнули із плеча і звісилися поперек возика. Підтримавши все це руками і не давши впасти на землю, інвалід зробив зусилля і пересунув сідниці «приятеля» на сидіння «Паджеро». Заважав руль, та згодом праве коліно мертвого таки пересунулося за нього. Далі пішло легше — тулуб з головою довелося тільки перехилити слідом за нижньою частиною, надаючи їм вертикального положення. Тіло завмерло, наче водій «Міцубісі» щойно заснув, лише черевики неприродно залишилися біля порога, торкаючись п'ятками один одного. Проте це не заважало зачинити дверцята. Перед тим, як вони заклацнулися, пульт опинивсь у кишені трупа, а протертий тканиною пістолет уперся глушником у сидіння межи ноги нещасного. Візок здав назад, і рука інваліда відчинила задні дверцята джипа. Ноутбук, що валявся на сидінні, зайняв місце на колінах, які щойно везли значно важчий вантаж. Каптур знову опинився на голові, розкрилася парасолька, і «Хонда», тихенько відруливши від місця паркування справжніх машин, заховалась у дощовому мороці порожнього нічного скверу.

XXIX

 

 закритий простір маленької квартири Ірина повертала поступово. Картини щойно почутого вперто стояли перед очима. Думки, навіяні розповіддю, не збиралися відступати. Здавалось, отой нічний дощ продовжує стукати по вікнах, даху і парасолі над головою, спричиняючи свого роду гіпнотичну дію та не бажаючи відпускати.

Кава у її горнятку давно вистигла. Сьорбнувши, Ірина спробувала остаточно повернутися в реальність. Видіння з'являлися тепер у свідомості по черзі й уривками. Від них важко кудись подітися.

— Ти нічого не наблудив? Не забув там своїх речей? Або навпаки: його — тут?

— Ні.

— Не знаю... Як хочеш, а у мене в голові не вкладається. Фантастика... Нерухома людина...

Рвучко підвівшись, Ірина перейшлася кімнатою.

— Не ходяча, — виправив Олег.

— Ну, так. Однаково.

Потрібно «скинути» оте нагромадження картин у власній уяві й подумати конструктивно. Поки є час і можливість.

— А... Я знаю, при розслідуванні такого роду випадків залучають кінологів. Ти не думав над цим?

— Думав, — знизав плечима Олег. — По-перше, дощ. Лило до рання. Гадаю, це змиває сліди і запахи. Та й дві доби вже минуло. Знаєш, скільки там натоптали?

— Можливо, — згодилась Ірина. — Усе-таки — фантастика. Не віриться отак, тверезою головою. Ні, я розумію, що ти розповів правду, але... важко уявити.

— Ти ж сама бачила, на власні очі, — знизав плечима Олег.

— Але скажи, як тобі вдалося? Придумати... і найголовніше — здійснити!

— Людина багато на що здатна. Просто до пори до часу не здогадується про це. А коли настає екстремальна ситуація і потрібно рятуватися, щоб вижити — отоді відкриваються можливості.

— Рятуватися... — повторила Ірина. — Рятуватися мала я. Тобі нічого не загрожувало.

Олег відповів не відразу.

— Так склалося життя, що я вже не думав про себе відокремлено від тебе. Ми... пробач, я — зайшов надто далеко. Ти... тобто, жінка, яка... — він вказав рукою у бік комп'ютера, — стала частиною мене. Частиною мого життя. Мені страшно це згадувати. Отой момент, коли ти розповіла усе. Я злякався. Найдорожча у світі людина мала пропасти, а я нічим не міг зарадити.

— Але ж ти справді не міг...

— А ти б повірила? Я вже не достеменно пам'ятаю, що тоді говорив тобі. Мову геть зовсім відібрало, а ти так наїхала... Ну, щось точно казав про хворі ноги...

— Не повірила, — зітхнула Ірина. — Світ надто підлий та підступний, щоб вірити подібному в такі моменти життя. Тим паче, ноги твого друга вмить перед очима постали.

— Ну ось... — розвів руками Олег. — А ти кажеш... Розгубивсь я зовсім. Одна-єдина у світі жінка, без якої я — ніщо, просить допомогти, у чотири руки зіграти. А я реально не можу! Інвалід! Людина тільки наполовину. Образно кажучи — однорукий, у чотири не зіграєш, хоч здохни. А залишитись осторонь... От, що ти відчувала б, якби кохана людина гинула на твоїх очах? А я ще й мав стати для тебе тим, хто покинув, не допоміг, залишив у біді. Як жити далі? От і зіграв як умів — у три руки,