Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

впевнено рулив у потрібну точку. Там буде зручно. Звідки ж узявся цей доморощений геній? Проте неприємності ніколи не трапляються випадково, навіть якщо звалюються, наче сніг на голову. Причини, що їх обумовлюють, є завжди. Десь недогледів, попустив за нагальнішими справами. А все-таки удача ще не залишила його. Щастя, що цей любитель їздить в інвалідському кріслі. Інакше б...

Інакше б не довідався, що вичислений. Он як буває. Ця сучка виявилася доречною, що не кажи. На кого ще так вдало можна повісити «злив» інформації зі, здавалося, повністю закритої системи? Коли смикнуться з'ясовувати, пригодяться попередні «пустощі» Ірини з іншими АТС. Усе виглядатиме природно. Гралася дівчинка, бо дуже грошики любила, і догралася. Натрапила не на те, що треба. Цікаво буде дізнатися, звідки взявсь отой помічник-доходяга. Вичислив. І кого, питається — ветерана, який зуби на цьому з'їв... Яким чином? І це спитаємо. Згадаємо шалену юність. Якби каліка не їздив кріслом, пішов би до своєї мадам ногами і сказав би — дивися, що я нарив випадково. Тоді все, кінець. От питається, навіщо ця сучка вимкнула телефон? В останній день перед справою... Що, збіг обставин? А може, партнери банально посварилися? Судячи з їхніх листів — не лише партнери. Шляк би його... така баба! І з інвалідом?! Посварилися, дістав її, вирубала телефон. І що ж, ногами до неї не прийдеш. Написав на комп із закритою айпі-адресою. Гарантія, що ніхто, крім неї, не прочитає. Якщо, звісно, в ноут не влізе чужий. Вчасно вдалося прибрати його до рук...

«Паджеро» зупинився на парковці. Поруч — купа машин. Звідси два квартали. Пальці нагвинчували на ствол глушман, а думки продовжували своє. Брудну роботу такого роду йому доводилося виконувати лише двічі, дуже давно, проте такі віхи у житті запам'ятовуються. Сьогодні справді нема більше кому, адже йшлося про таке, чого не мав не те що торкатися бодай з якогось боку хтось інший — навіть засмердіти не мало нікому. От і доведеться на старості років...

Цей лист із робочого ноута заступниці був наче сніг на голову. Очі на лоба мало не повилазили. Довелося кинути все і, згадавши старі навички, вичислити піонера. А що каліку вичисляти, як електронна адреса мало не на всіх інвалідських сайтах! Нудно ж йому по хаті їздити, до спілкування тягне. Тепер поспілкуємося. Ну, здивувала Іра, здивувала. «Права рука»... Та, яка за першої-ліпшої можливості полюбляє заявити вголос, так, щоб усі чули, — «от я така: що хочу, те й роблю!» Але сплутатися з неходячим інвалідом! Це не вкладалось у голові. І ніколи він не забуде слів своєї заступниці, мовлених напідпитку: «Валентине Вікторовичу, якщо ви думаєте, що відсутність обручки у такої жінки як я може свідчити про відсутність гідного супутника в її житті, то це якнайменше наївно». Слова, які почули всі. Але не менш наївно і з вашого боку, Ірино Ігорівно, сподіватися, що їх забудуть. Зупиняючи машину, той, чиє прізвище більше скидалося на бандитську кличку, і хто саме з цієї причини давно забув останню, зловив себе на думці, що трапляються у житті випадки, коли й брудна робота може подарувати задоволення.

Невеличкий маскарад завершився швидко, і «Паджеро» блимнув стопами, а приземкувата постать, навмисно кульгаючи, посунула у напрямку будинку. Дощ, цілком доречний для такої справи, накрапав уже з годину, і низько насунута парасолька заважала бачити обличчя зайди тим, хто траплявся назустріч.

У дворі нікого. Перший поверх. Ось двері. Дзвінок. Не забути б потім парасолю...

Звідти так і не запитали, хто за чим приперся. Клацнуло доволі гучно, і запросили відчинити двері. Він сидів у візку за три кроки від прийшлого. Огризок щастя у картатому пледі та шкіряних рукавицях, вочевидь, щоб не натерти руки крученням коліс. Гідний супутник...

— Доброго дня, — почав зайда, зачиняючи за спиною двері. — Це вам просили передати...

Рука гостя, який помилково вважав себе непроханим, полізла за вилогу розстебнутої куртки, тягнучи звідти зброю і спрямовуючи на чоловіка у візку. Господар лише невинно дивився в очі, не здатний мовити ні слова, тільки взявся рукою за вмонтовану в стіну трубу.

А далі сталося несподіване. Рука інваліда зірвалася разом із чимось, що тяглося від стіни, і цієї ж миті доріжка, яка встилала довгий коридор та пролягала поміж коліс візка, несподівано смикнулася з-під ніг, відбираючи у них опорну функцію і зрівнюючи таким чином можливості обох чоловіків. Той, хто прийшов, так і не зрозумів, що сталося, коли черевики його піднялися вище голови, а потилиця вкарбувалась у підлогу. Пристрій спрацював бездоганно, і сто двадцять кілограмів «млинців» від штанги, скинуті з антресолі за ширмою, полетіли донизу, тягнучи через блок мотузку й висмикуючи таким чином доріжку з-під ніг гостя.

Удар потилиця відчула сповна, потемніло в очах, і пальці випустили руків'я пістолета, а метикуватому господареві знадобився лише один сильний рух. Колеса зробили оберт і візок кинувсь уперед, кладучи тіло інваліда поверх того, хто впав.

Руки господаря були наче із заліза й обхопили зайду смертельними обіймами. Видертися ніяк не вдавалося. Здивування і скажену лють змінив переляк. Ситуація ставала критичною. З останніх сил гість панічно намагався мацнути по підлозі у пошуках зброї, та його не випускали. Хриплячи і пускаючи піну, він намагався вирвати з цих обіймів хоча б щось, але безжальні лещата душили, наче залізом. Він очманіло працював ногами, які залишалися вільними, проте допомогти не могли. Відштовхуючись від стін, жертва з останніх сил крутилась і перекидалася, та все було марно. Зрештою йому таки вдалося видерти руку, але обійми господаря відразу ж замкнулися на шиї. Лише двічі невдало мацнувши по підлозі й не натрапивши на пістолет, він вчепивсь у шкіряну рукавицю і, здираючи нігті, спробував розігнути хоча б палець убивці. Дикий жах охопив залишки свідомості, якій бракувало кисню. Несамовитий хрип поступово припинився. Руки ще смикались, але нещасний цього вже не відчував. Життя неохоче залишало сите, випещене у масажно-педикюрних салонах тіло.

Нерухомість двох сплетених докупи ворогів тривала. Зрештою той, хто був згори, поворушився. Рука дістала колесо візка й підтягнула до себе. Спеціальний механізм заблокував колеса, і за допомогою рук тіло опинилося на сидінні, насилу перекрутившись як належить. Дихалося важко. Негостинний господар прислухавсь, а потім, розвернувши крісло, поїхав за шторку. Зв'язаний грубим мотузком жмут «млинців» від штанги лежав на ковдрах, настелених по підлозі. Розв'язавши мотузку, він почав возити їх по одному і встановлювати на тренажер. Обличчя залишалося німим і зосередженим. Скручена мотузка лягла в ящик на звичне місце. Візок