Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

уроки в елітній школі?

— Я не казав, що у школі. Репетиторство вдома. Сюди приходять. А учні справді з непоганих сімей і після занять у мене вступають до престижних закладів. Якщо бажаєте, навіть альбом покажу.

— Ні, дякую, — сухо мовила Ірина. — А от на «Хонду» глянула б. У вас же така марка машини?

— А хто говорив про машину? — не зрозумів Олег.

— Як хто? Ви самі сказали. Навіть написали. Ще не встигла витерти.

— Ні, — не згодився той. — Про машину мови не було. Ви запитали, на чому я їжджу. Якщо не стерли, то при нагоді зазирніть. І я відповів — на «Хонді». Ось. Відома автомобільна фірма випускає як допомогу для інвалідів.

На возику справді був знаний бренд.

— Але після цього ви написали, що переважно ходите.

— Мрію ходити! — виправив Олег, піднімаючи вказівний палець. — Так і написав. Можете перевірити. І справді мрію, хоча й знаю, що, найімовірніше, не пощастить ніколи.

Ірина ніяково замовкла. Відчуття, що перейшла межу, було гнітючим і викликало бажання кудись якнайшвидше подітися звідси. Просто зараз.

— Я все-таки зварю кави, — зарухавсь Олег. — Звичайно, ви можете не пити, але у кожній оселі — свої закони гостинності. У мене також діють, тому...

Возик швидко й спритно снував просторою кухнею. Господар не користувався моторчиком, хоча засіб і був обладнаний за останнім словом техніки. Більше того — Олег прокручував колесо лише однією рукою: то правою, то лівою, залежно від ситуації. Усе обладнання кухні було розташоване на відповідній висоті, а там, де належало «стрибнути» вище, зі стіни випиналося надійне руків'я, схопившись за яке рукою, господар міг на мить відірватися від крісла й узяти те, що стояло вище.

— Я допоможу... — смикнулась Ірина.

— Ні, все гаразд. Даю собі раду сам, — посміхнувсь Олег. — У всьому: від великого до дрібниць. І перу, і прибираю. І на хобі вистачає часу, вони до речі, також справжні. Головне — організуватися, ви ж знаєте.

Кава запарувала, і, взявши обидва блюдця разом з горнятками, налитими до країв, однією рукою, хазяїн іншою «покрутив» до кімнати. Ірині так і не вдалося зрозуміти, як він повертав візок. Чашки на столику. Вона присунула до себе ближню.

— Справді, ви не збрехали ні в чому, — мусила визнати Ірина. — Але схитрували, зупинимося на такому визначенні. Принаймні попередити даму, з якою знайомитеся, про свою інвалідність — це порядно.

— А я попередив даму про інше — що реальна зустріч унеможливлена. Якщо ж так, то інвалідність значення не має. Втім, якби ви запитали прямо — обов'язково сказав би.

— Мало що бракувало, — погодилась Ірина. — Мова про хворі ноги вже почалася. Втім, я б однаково не повірила...

— Чому?

Вона вагалася лише мить. А потім розповіла історію свого знайомства з іншим Олегом. Усе як було. І те, що відчувала, коли у скрутну хвилину просила про допомогу людину, яку щиро кохала й бачила на своїх двох. Господар квартири слухав мовчки, попиваючи каву й низько опустивши голову.

— Весело іноді життя складається. Справжній детектив, — похитав головою Олег. — Хотів би — так не придумав.

— І я про те саме. Тепер ви знаєте усе. І повірте, я була з вами до кінця відвертою. Але мені також потрібна правда. Прошу вас... Присягаюся, що ніяким чином, жодними діями не створю вам небезпеки. І залишуся кінцевим пунктом цієї інформації. Але поясніть мені, що відбулось, і яка у цьому ваша роль. Я... відчиняла джип на парковці поблизу гіпермаркета і знаю, що Дроботу — кінець. А спокою і далі нема. Мені потрібно знати усе, інакше це не життя. Прошу вас.

— А давайте навпаки, — пильно подивившись на неї, запропонував Олег. — Я подарую вам спокій, а ви мене не змушуватимете до розповідей.

— Що маєте на увазі? — не зрозуміла Ірина. — Як це?

Крісло відрулило до іншого кінця кімнати, і, вишпортавши щось з-поміж книжок на полиці, Олег повернувся, тримаючи на колінах її зниклий ноутбук.

— Bay! — не змогла стриматись Ірина. — Боже... Це він?! Як ти зміг? Де взяв його?

— Ми ж домовились, — усміхнувсь Олег. — Ось він, ваш спокій. Без будь-яких відбитків пальців та інформації. Лише пластмасова коробка з мікросхемами.

— Ну, будь ласка, — почала насідати Ірина, від хвилювання перейшовши знову на «ти». — Будь ласка... Розкажи. Як він опинивсь у тебе. І хто скарав цю тварюку. Я могила. Ну що тобі...

Нічого не відповідаючи, Олег спідлоба дивився на неї, а потім промовив:

— Це зробив я. Сам. Нікого більше не було. Ніхто нічого не знає. Живи спокійно. А подробиці... Мені не надто приємно це згадувати.

— Як сам? — не зрозуміла Ірина. — Як так вийшло? Наздогнав джип на своїй «Хонді»? Не розумію...

Язик мій — ворог мій. Вона це добре знала і схаменулася, проте пізно, відчувши, як у грудях щось стиснулося, так, наче це її власні ноги не могли ходити.

— Ой... Пробач. Пробач, будь ласка. Я іноді сама не розумію, що говорю. Справді, пробач. Стільки нервів за останній час — от і стала неврівноваженою...

Щось промайнуло в погляді Олега, і він сказав:

— Гаразд. Я розповім тобі, як це вийшло.

XXVIII

...

ой, хто їхав у чорному «Міцубісі Паджеро», завжди знав, що робить. І за часів «крутих дев'яностих», коли піонерив з такими, як сам, у новітній для тієї країни галузі хакерства, і тепер, коли галузь погнала уперед настільки багатомильними кроками, що навіть такому спецу стало неважко корчити зі себе як тупуватого бізнесмена, так і нарваного адміністратора, залежно чого потребувала ситуація. А сьогодні ситуація вимагала згадати бандитське минуле.

Він завжди був бандитом по натурі. І на початку свого злочинного становлення, коли, попри неординарні розумові здібності, не раз пускав ухід руки, і тепер, коли завдяки високому становищу перебував на чималій відстані від різного роду брудної роботи.

Схоже, сьогодні доведеться вимаститися. Ця підла сучка завжди здавалася підозрілою — собі на умі... Навіть під час першої зустрічі, коли демонструвала свою кваліфікацію. Якось некомфортно було з нею. Зручно — не те слово. Але не комфортно. Відчуття, що вона робить щось за його спиною, нервувало. І от, на тобі!

Він добре знав місто як водій, і масивний «Паджеро»