Олексій Михайлович Волков - Гра у три руки

Дідько! Він упізнав свій номер, але тупо й незграбно продовжував грати безглузду виставу! І з його губ рішуче злетіло:

— Ні.

— Ти брешеш! Нахабно і безсоромно. Навіщо рятувати жінку, щоби потім з нею отак... Це твій номер. У тебе погляд змінивсь. Я ж зараз на тебе дивлюся! А ще є люди, котрі бачили, як ти купував стартовий пакет з оцим номером. Вони й допомогли знайти тебе. А ти вважав, що наша зустріч у гіпер-маркеті та розсипані апельсини — це випадковість?

— Я й не заперечую, що купував цю сім-картку, — помовчавши, відповів Олег. — Але номером користується інша людина.

Це спрацювало наче битою по голові. В очах попливло. Олег не брехав.

— Хто?! — видихнула Ірина.

— Не розумію тільки, яким чином...

— Хто!!! Хто ця людина?

— Мій друг. Мій дуже близький друг. Найближчий.

Оніміння почало розвиватися десь у животі, розливаючись важкою хвилею по руках і ногах Ірини. Зараз відніме мову, і вона не спроможеться на кілька наступних, дуже важливих слів. Зуміти б набрати повітря! Так лоханутися... Найбільше у житті! Що там «Корандо» з його головорізами! Вона кохала до нестями одного чоловіка, спала з іншим, а прийшла дякувати взагалі невідомо кому. Принаймні до цього йшлося.

— Але ж він Олег...

— Олег. Дем'янчик. І я також Олег, тільки Нестерович. Отже, обидва — Олеги, від народження. Він попросив, я й купив.

Справді, Альбіна тоді також просила купити їй стартовий. І в трафунку з Олегом, тобто з Олегами, вона, Ірина, не подумала навіть, що номером може користуватися хтось інший.

А рівні м'язисті ноги і довгі пальці того, хто стояв навпроти, вже не приворожували. Навпаки. Хотілося швидше піти геть. З огидою ковзнувши поглядом по знайомому ліжку, Ірина просичала:

— Адреса... Де він живе? Я не дам тобі жити, поки не назвеш його адреси!

— Чому ж так нервово... — не зрозумів Олег. — Міцкевича, 21, перші двері у крайньому під'їзді. Вулиця перпендикулярна до моєї, за два квартали звідси. Навіть ріг будинку видно, якщо глянути з вікна.

— Дякую, — зовсім іншим голосом проказала Ірина, розправляючи плечі. — Сподіваюся, на цьому наше знайомство буде завершене, якщо, звісно, ви сказали правду. А якщо ні, то продовжиться, але, на відміну від попереднього, не буде для вас приємним.

Той, кого язик тепер не повертався називати Олегом, дивився з повним нерозумінням та образою, на які, якщо бути відвертим, він усе-таки не заслужив, адже справді не зробив їй нічого поганого. Втім, хто для неї цей чоловік, аби перейматися ним? Член з яйцями, не більше.

Вибігаючи, вона навіть не повважала за потрібне зачинити двері.

XXVII

 

а відміну від попередніх, за цими дверима жила мрія. Тому й не душило хвилювання. Рука торкнулась старих, оббитих дермантином дверей, вигляд яких викликав довіру. За ними — тиша. А що, як вона, Ірина, запізнилася? Можливо, є якийсь нюанс, і той, з ким вона щойно розпрощалася назавжди, попередив Олега, щоб той устиг зникнути. От тепер наново замлоїло під грудьми.

Ірина притиснулася вухом до дермантину і натисла кнопку мобільного. Тільки-но почала грати мелодія, зупинила виклик. Господар був удома. Пальці торкнулися дзвінка. Ірина ловила кожен звук, але кроки й тут не поспішали озватися з глибини кімнат. Замість цього гучно та дзвінко клацнув замок, примусивши її здригнутись. Усе відбулося так, наче господар стояв під дверима, чекаючи на неї, проте не одразу наважився відчинити. Отже, той, уже колишній Олег таки попередив друга. Та голос пролунав чомусь здалека:

— Можна! Заходьте!

Із завмиранням серця Ірина переступила поріг.

Він сидів обличчям до неї посеред коридору на кріслі з колесами. Тепла картата сорочка і схожого забарвлення плед, що вкривав ноги. Чорні шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Приміщення також було цікавим. Довгий коридор з поперечними металевими перемичками у вигляді труб, що тягнулися від стіни до стіни, але не під стелею — трохи нижче, так, що Ірина ледь не зачіпала їх головою. Широке гладко виголене обличчя з білявою короткою стрижкою дивилося на неї. А погляд ховавсь у мороці коридору.

— Чим можу?

— Я... — не відразу витиснула Ірина, — шукаю Олега. Дем'янчика. Напевно, помилилася квартирою.

— Ні, — відповів чимось знайомий голос, убиваючи її наповал. — Олег Дем'янчик — це я. А що ви хотіли?

Здавалося, ковролін підлоги зараз виїде з-під її ніг. Стіни хитались, і вона схопилася рукою за кут біля дверей. «О Господи...» Напевно, губи таки щось пробурмотіли, бо, обертаючи рукою колесо, він підігнав візок до неї.

— Вам погано? Що з вами?

— Ні, усе гаразд, — вона таки переступила крок і подивилася згори наниз. — Ви справді Олег Дем'янчик, друг Олега Нестеровича?

— Так, — відповів інвалід. — А хто ви? І що хотіли?

— Я Ірина, — відповіла вона. — Ось моя електронна адреса на «Джи-мейл». Сподіваюся, впізнаєте. А хотіла б...

Чого тепер можна було хотіти? Усе постало наочно. Картинка інваліда, який сидів перед нею у візку на колесах, виявилася наче паролем для багатьох закритих сторінок, котрих так багато нагромадилося за останній час у її бідній голові! Очі бачили. Отже, цей пароль вводивсь автоматично, і сторінки відкривалися зі скаженою швидкістю, пояснюючи багато речей, які досі були незрозумілими. Чого тепер можна було хотіти...

— Знати правду, — насилу вимовила вона. — Більше нічого.

Лише тепер вони зустрілися поглядами. Олег відвів очі першим, а потім розвернувся кріслом, спрямовуючи свій транспорт до кімнати.

— Тоді заходьте. Хоча... стільки часу ми з вами були на «ти». Втім... ви праві, тепер інакше не вийде. Я поставлю кави.

— Ні, дякую, — замахала руками Ірина. — Не турбуйтесь, я не п'ю кави.

— Що ж тоді ви пили зі мною по телефону? — не зрозумів Олег. — Брехали?

— Ну... — врешті знайшла пояснення Ірина. — Ви також не були святим, погодьтеся.

— Чого ж... — не зрозумів Олег. — Усе, що я вам казав, — правда.

— Справді? — скривилась Ірина. — І про спортивні досягнення?

— Звичайно, — він показав рукою в кут. — Он мої медалі. Навіть за третє місце республіканської спартакіади студентів є. А зараз, я ж казав, — лише тренажер. Оберніться.

Тренажер зі штангою і натягнутими тросами виглядав переконливо, а відполіровані ручки та гриф красномовно свідчили про часте використання приладу.

— А